ЕПІЛОГ

Далеко позаду залишилося Забуте Місто. Не знайти і не побачити неозброєним оком Кришталеву Кулю у безмежному Космосі. Здається, навіки загублене, але є уже ті, хто знає слова, якими можна повернути його знову. Відгукнуться слова між тих, хто може почути їх, хто вслухається в кожен звук, щоб не оминути, не пропустити те, що зустріти дано тільки обраним.

Скільки снігу спало вже на вулиці Міста? Цього не знає ніхто. Скільки людей у його двійнику на Землі чують слова заборонені? Це ховають від поглядів. Скільки тих, хто можуть їх відтворити, щоб Місто повернулося і образ у Дзеркалі відблиском заворожив? Їх не шукають навмисне. Їх не кличуть даремно. Вони приходять самі часу незнаного. Тоді повертається Казка.

Хто не бачив її, хто не знає Таємної Мови, той пройде повз і тільки скрушно зітхне, пригадає щось власне, чого не вернути, хоч поруч залишив. Хто ж зрозуміє мелодію знаків прихованих, вписаних у стіни, виспіваних піснями вуличних музик, захованих у ошатному одязі вуличних скульптур, той знайде дорогу і клубочок розплутає далі. Там, за звичними стінами, за двориками затишними відкриється вхід у Загублене Місто.

Те Місто наповнене сяйвом зірок і глибинами Вічного Космосу. Там розквітають особливі квіти і оживають Легенди. Там барви чіткі і яскраві, не знають там сірих відтінків, залюблені в Чорне і Біле. Добро і Зло у вічному чесному герці, де немає переможця, так як і бути повинно.

Слова там живі і сповнені первісних сенсів. Вони ведуть вузенькими вуличками у глибини своєї душі. Хто увійшов туди, від того більше немає чого приховати, він знає, що бажає відшукати за Брамою Вічного Міста, яке так старанно ховають посвячені. Те, що приховане більше цінується, те, що знайти нелегко, важко забути.

Місто збирає спогади, наповнюється теплом цих вогників і гріється серед лютого холоду, що інакше не вщух би ніколи. Місто шукає тепло сердець, що горять тільки для нього. Непросто знайти такі серця там, де й не чув ніхто Легенд які запалюють кров.

Скільки разів зникало неначе назавжди, бо не знайшлося готового прийняти дарунок особливий і кроків не міг залишити по чистому снігу незрушному, що віками не бачив світла сонця і не ловив вогненних відблисків самоцвітних. Здавалося б, ось і кінець. Не потрібні світові легенди, не здивується більше ніхто дивами небаченими, та й не повірить очам своїм більше жоден випадковий подорожній. Краще ховатися, доки не знищили крихку споруду.

Скільки разів знайдене слово пробуджувало тих, хто готовий продовжити пошук, хто не відступить і не повірить, що все просто вигадка. Проросте слово і поведе у дорогу важку за скарбом незнаним. І ніхто ж не розкаже, а чи був отой скарб колись взагалі.

Та той, хто знайде Загублене Місто, не забуде його ніколи, понесе із собою скрізь, куди б не довелося мандрувати далі. Загориться у серці вогник негасимий і світло буде завжди. Такі мандрівці пізнають одне одного в дорозі, якщо пощастить зустрітися і несуть далі Легенду про Загублене Місто. А в Легенді тій сказано, що кому пощастить зробити Місто те знову Віднайденим, тому вдасться змінити все. Тільки нікому ще не вдавався такий подвиг. Ніхто так і не знає як це зробити. Комусь таки пощастить.

Маленькими вуличками кроки в бруківку карбують хлопець і дівчина. Озираються навколо, розглядають Місто з цікавістю, видно вперше тут. Повз них проходять перехожі, яких зовсім не цікавить навколишнє, поспішають у своїх справах, адже звичне усе тут для мешканців.

Двоє, задивлені в Місто і в себе, захоплюються новими враженнями і очі їх відкриті новому, а серця готові вловити шепіт міста.

‑ Дивися! Це ж Катедра! – Зачаровано вигукує дівчина і ледь не в долоні плескає.

За кожним поворотом і кутком чекають нові відкриття. Хочеться побачити геть усе.

‑ А це знаменита Камениця! – Помічає хлопець те, що бачив у путівнику.

Вони тримаються за руки і очі горять коханням. Їх подорож тільки почалася і хочеться встигнути так багато, що й не відомо з чого почати. Вони поспішають, бо ненадовго випала нагода поблукати тільки вдвох цими вуличками і скоро доведеться повертатися.

Але цей день належить цілком тільки двом, ніхто не відбере жодної хвилини, яка випала у круговерті щоденних справ. Маленький світ замкнувся, щоб створити кохання.

Але чому все тут здається щемливо знайомим? Невже були тут раніше? Кожен по одинці? Здається не могли відокремитися ніколи. Здається не було часу до того, як зійшлися удвох. Але відчуття тільки сильнішало.

Та що тут такого дивного? Бачили стільки разів, наче справді уже побували. Хто ж не бачив? Чи ж не тому вибрали здійснити романтичну прогулянку саме цими вуличками? Вибирали, сперечалися, домовлялися, доки нарешті не зійшлися на думці, що хочуть саме сюди. Продумували все до дрібниць, хоча могли б зірватися спонтанно і просто майнути куди очі бачать.

Очі привели саме сюди, а може й серце. Ще не знали чого тут чекати і чи справдяться очікування, готові сприймати усе і не відкидати жоден новий досвід, адже за цим і приїхали здалеку.

Поки шукали те, що уже було знайоме і не обіцяло неприємних несподіванок. Центр саме такий, яким сподівалися побачити, але власні очі завжди краще, аніж картинка. Уява втілювалася у яв. Місто відкривало парадний фасад і вітало гостей із радістю. А гостей тут бувало багато завжди і кожен знаходив щось своє, саме те, чого шукав.