Забути нас

РОЗДІЛ 9 "Пропозиція"

Вранці, розплющивши  очі, одразу  впираюсь  поглядом    в  обличчя  сплячої красуні.  Нова, пригорнувшись  та  закинувши  на мене  ногу,   спокійно дрімає та   усміхається  крізь сон.  Чорний  колір   футболки  красиво  відділяє   молочний   відтінок  шкіри,  русяве  волосся, яке   прикриває  шию.  Обережно  загортаю  пасмо  за вухо. Зору відкривається  ледь пульсуюча  вена,  що  вабить  припасти  в   поцілунку.   Вчора дівчина  лягла  поруч, коли мене  після  чергування  та  активного  дня  буквально відключило.  Тихесенько  примостилась,  обійняла,  не   спробувала  запропонувати  гарячу  ніч. Якби  взагалі  не  залишилась (на  що я  щиро  сподівався,  адже могла  викликати таксі),  зумів  би  віднести  її  до когорти  добропорядних  дівчат.

Вовтузиться,  натягуючи  до  підборіддя   тонке простирадло,  що    ховає  від  погляду  довгі, рівні  ноги. 

 Я  ж   зітхаю. Наче  нічого  не  було,  проте почуваюсь  зрадником  стосовно Маргарити. 

Совість  втихає,  варто  побачити  годинник  на  телефоні. 

— Дідько! — виголошую  неприємну   промову  та  зіскакую   з  ліжка . Я    запізнююсь. Та  так,   що навіть часу  на  ранковий   душ  немає. Натягнувши   темно-сині  джинси  та   сорочку  з  коротким   рукавом,  направляюсь  до  вхідних дверей. В останню мить  згадую   про сплячу  Поліну. Можливо,  у  дівчини немає  грошей  на  дорогу   додому. 

Похапцем  пишу   записку і  залишаю  сотню  на   кухонному столі.  Все!  Наче  розібрався. 

Сьогодні  сонячна  неділя,  вихідний  день.  Валяйся  на ліжку   та не думай  про погане.  Вулиці й  ті  сповнені  радістю  та  світлом. Натомість  мені  слід  з’явитись  на  аудієнцію   його  полковницької величності.   Керівник  нашого підрозділу  — людина  суто власних  переконань.  У нього  завжди на все  своя точка  зору  і  власне  бачення  проблематики.  Тобто,   скажи,  що чорне то чорне,   а  він  назве  десяток  аргументів,  чому воно смугасте. 

У   відділку  спокійно  та  благословенно тихо. Нікого  не доставляють,  ніхто  не поспішає і  смачно  не матюкається.  По можливості  працівники  вдома.  І я   повинен  був  знаходитись  перед  телевізором,  а  після  обіду  запросити  Маргарити  на  прогулянку.  Думку  про Нову  відганяю  геть. 

Підійшовши  до  дверей,  прикрашених  красномовною  вивіскою  з  цифрою  один,  стукаю.  Із-за  полотна   долітає  завжди невдоволений  голос  шефа. 

— Бажаю  здоров’я,  товаришу  полковник, —  кажу  згідно з статутом,  водночас   зчитуючи  з  обличчя  керівника  емоції.   Його вказівка  прибути  на  роботу  у  принципі  не може   передбачати  нічого  хорошого.   

— Заходь,  Гаєв! — вказує  підборіддям  на  ряд  стільців  обабіч  столу. Відклавши   мобільний  телефон вбік,  хвилину проникливо  мене вивчає. 

 Де я   проштрафився?  До чого  ця  зустріч? 

— Викликали? — плавно  натякаю,  що пора  відкривати  карти. Ну,   не  тягни. 

— Коли  було останнє стягнення? — нарешті  видавлює   загадковим  тоном. На кутиках  вуст  грає   передчуття,   наче  зараз повинен  оголосити   найважливішу  новину  року. 

—  Три місяці  тому  знято.  Нове  немає  за  що  присвоювати.

— Це ти так  думаєш,  що немає.  Що  з розкриттям  робою  по  Садовій? 

—  Є інформація, —   неохоче  зізнаюсь. Я  волію  перше   перевірити, а  вже  тоді  доповідати керівництву. Нічого   кидатись  порожніми словами. Та  зараз  Дмитрович   тисне.  Потрібно  козирнути  у  відповідь. 

— Інформація — це  добре.  Поділися   нею з Атаманчуком.  А  зараз  збирай  речі.  Тебе  переміщують  по  службі, — неприхована  радість  пом’якшує його  вираз  обличчя.  Моя  душа  скручується   у вузол.  — Вчора  був  там, — багатозначно киває  голову   догори. — Твою кандидатуру  погодили  на   начальника  відділу  поліції №1.  Тож  вітаю! 

З цими словами   керівник    підводиться  та  урочисто  подає  руку. А я…

Несподіванка  душить горло.  Закашлююсь  та  мов божевільний  дивлюсь  на  його  долоню. 

Відділ    поліції № 1  — це  руїна,  що  по колективу,  що по роботі.   Раніше  ним  керував  не  надто  сумлінний   Мадярський,  який   по  доброті  душевній  чи  певним  особистісним  переконанням   «розпустив»  особовий склад. Народ  розлінився.  А якщо   до ледачих  додати  ще  нестачу  працівників —  виходить повний  джекпот.  Ми з хлопцями  жартували,  що  керівництво  шукає  цапа-відбувайла на  крісло нового начальника.  Та,  здається, все-таки  підшукало.  Але за  які  гріхи мене?  Тим  паче  простого старшого  опера?

— Боюсь,  зарано  вітати, — також  підводжусь  на   ноги.  — По перше,  я  не  потягну такої відповідальності,  по друге,  не  хочу.

Дмитрович   вмить  серйознішає,  супить  на  переніссі   брови. 

—  Хочу  чи  не хочу,  не питають.  Тебе ставлять  перед фактом.  Щодо   не потягну. Тут  я  ладний сперечатись.  Ми  обоє  прекрасно  знаємо,   що  на  тобі  тримається  оперативний  блок. Тим  паче   значна  кількість  складних  операцій  в  місті  не  проходить   без твоєї  участі. Ти зумієш,  я  у цьому впевнений.  Звісно,   догадувався,  що особливо  не  зрадієш.  Генерал  просив  особисто   з  тобою поговорити й  натякнути на правильне  рішення. 

— Ні!

— Не рубай  з  плеча.    Ретельно  зваж всі  за  і  проти.  Своєю чергою,  запевняю   у  підтримці  із  боку, — і  знову киває  догори.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше