РОЗДІЛ 12 "Вогнедишний дракон"

— Що    питався? Нормально все? Кажуть, він  хороший  мужик, — говорять  навперебій  мої друзі,   які  по черзі   заходять  в  кабінет  номер   один.  Я   з острахом   дивлюсь  на  табличку  на  дверях «Начальник  ВП  Гаєв  А.А.» і  розумію,  що це  не витвір  хворої  уяви.  Між  мною  та  Артемом  лічені  метри,  чоловік  більш  ніж реальний,  а  ще негативно  налаштований   стосовно  мене.  Тіло  проймає  дрібне тремтіння,  тому  я   задумуюсь  над  наступним  варіантом:   щодуху  кинутись  геть. 

Небо!  Тільки я  могла  так  вляпатись! Тікала  від  Гаєва,   щоб  потрапити  в  його  лапища.  Мовляв, ось  я,  насолоджуйся!

Двері  знову  прочиняються і  на  порозі  з’являється  масивна  фігура    сварливої   тітки — кадровика  Степанівни,  яка  по   прізвищах  запрошує   вчорашніх  випускників  на  аудієнцію. 

Як  здогадувалась,  мене викликають  останньою,  при  цьому   Степанівна, поспішаючи, кудись  йде.   Я  в коридорі  сама.  І  в  кабінеті  буду   з  ним  віч-на-віч. 

Застигаю на  місці.  Тужливо дивлюсь в слід жінці,  що ховається  на  сходових  маршах. 

— Нова,   сміливіше!  —  долітає  до вуха  його  насмішкуватий  голос.  Я  переводжу погляд  на   чоловіка  і   відмічаю, як  моє  бідолашне серце  котиться  в   холодну  безодню.   Гаєв  стоїть  майже  біля  порогу.      У вузьких   ділових штанах,  світлій  сорочці  з  коротким  рукавом,   з легкою  щетиною і  трішки  скуйовдженим  волоссям він  нагадує  супергероя,  який   потрапив  на  Землю  заради  порятунку  її  грішних  мешканців,  моєї  грішної  душі, яка  десь  встигла  напартачити до  такої степені,  що  зараз  ніяковію до кінчиків  вух.    

Вийнявши  руку  з кишені,   картинно     вказує  на  глиб   приміщення. Я  повинна  проскочити  повз нього,  повз  нахабну фізіономію,   яка  відверто  та  проникливо  мене  роздивляється.

Зачиняючи  за собою  двері  роблю крок   назустріч. Із шумом  дверного  полотна  одразу  опиняюсь  в   дужих  руках,  які  силою  притягують  до себе. 

Забуваю  як  дихати. 

Ноги  підкошуються,  проте він   утримує, не  дозволяючи   впасти. 

— Дихай,  Новенко,  дихай.   Я  проти,  щоб  ти  швидко  вмирала. 

Шоколадні  очі   наповнюються  темрявою — загрозливою  і   крижаною, як   арктична  ніч.   Гаряче  дихання  ковзає  відкритими  ділянками шкіри.  Поруч. Близько. Реально. 

Не втримуюсь і  вкладаю  руку  на   широку  грудну  клітку.  Під  пальцями  шалено  б’ється серце,  а  сам  його  власник  помітно  напружується.

— Відпусти! — шиплю  крізь  зуби,  чим  повністю  ошелешую  Артема. — Для  мене також  дивно,  що  ти  очолюєш відділ. 

— Думаєш,  повірив,  — натомість  посилює  хватку та  міцніше  притискає  до себе. Ривок — і  тикнусь  носом в плече.  Ніздрі  божевільно  ловлять  його аромат, а  руки  тепло. 

— Хтось  зайде. 

— Для  тебе  мають  значення   моральні  норми? — провагавшись,  таки  відпускає.  — Здивувала.  Ну  проходь,  присідай.   Я уважно  послухаю  твою  історію, але  попрошу уникнути  деталей  про  колишнього.  Про  нього  я  вже  знаю.   

—  Мене  направили   у  цей  ВП.  Я  не винна,  що ти його очолюєш. 

— Збіг?

— Фатальний…

Збіг  фатальний  не  те  слово. Катя, яка  вже  була на аудієнції,   згорає  від нетерпіння  на  внутрішньому   дворі. Мабуть,  лікті  скусала від  цього    збігу.

— Отже,  ти у  нас  новий  слідчий?  

— Впевнена,  тимчасово. 

Гаєв   здивовано   зводить  брови,  хоч  це відвертальний  маневр,  тому  що на його  обличчі  відбивається  полегшення.  Вочевидь,  працювати   разом  явно  не  комфортно.

— Звільнишся  з ОВС?  А  працювати  куди  підеш? 

— Занадто  багато питань  як  для  простої  цікавості,  — рубаю  у відповідь,  відчуваючи    нервове кипіння  всередині. Мовчи,  Полю,  мовчи,  інакше  життя  зіграє  з  тобою  злий  жарт. Вже   зіграло. 

— Шукай  підхожу посаду  в  іншому  відділку.  Я   без зволікань  підпишу  рапорт на   переведення. Мені  ніколи возитись  з  наївними  дівчатками,  в  яких  на  умі   тільки  одне — дорослий   дядько.    Думаю, лишніх    пояснень   не  потрібно висловлювати. 

Зверхність,  цинізм  та   душевна  глухота  Гаєва  вибивають  землю з-під ніг. З останніх  сил стримую  бажання  дати йому   по  обличчю і  відверто висловити  думку  про його  пихатість. 

—  Врахую,  —   чеканню у  відповідь, рвучко   розвертаючись  до  дверей,  та  чоловік  знову  перехоплює. Цього разу  вище ліктя. 

— Без дурниць,  Новенко!  У  тебе три  дні,  щоб  зникнути  з моїх  очей  раз  і  назавжди. Я   нікому  не  дозволю  псувати  моє  особисте  життя!

Я  розпливаюсь  в  уїдливій  усмішці.

— Тішусь,  що я   особисте.  Гарного дня,  Артеме Андрійовичу.   І не тривожте свою  пихату  величність,   я  сама  з  радістю    втечу  від  керівника - тирана.

—    З  чого  взяла,  що я  тиран?

—  Вогнедишний  дракон — так  ліпше звучить? 

Секунду   вагається, а  тоді  заходиться   щирим  сміхом та  відпускає  руку.