Забути нас

РОЗДІЛ 13 "Паперовий стаканчик"

Виділений  кабінет  нам  з  Катею  подобається. Крихітний,  але  затишний,  з двома   зсуненими докупи столами,   офісними стільцями   для  кожного і  величезною   новою  шафою.  Оглянувши   скромні   хороми,  техніку,  ми    щасливо  посміхаємось  одна  одній. Серце стукотить  в  передчутті нових звершень,  змін,  самостійності. Відтепер  я  офіційно  працевлаштована  і  вже через місяць  отримаю  першу  заробітну  платню. 

Радісно.

Попри  пережитий  страх  і  незручності  радісно. 

Подруга,  впавши  у  своє крісло,  блаженно  закидає   голову   і  заплющує  очі. 

— Полю,  аж  не віриться,  що  більше   не  буде   плацу,   пар, викладачів  і  постійних   озирань по  сторонах,  чи  не йде  наш начальник  курсу з черговим   докором.  Пропоную   відмітити  подію    невеличкою  вилазкою в  нічний  клуб. 

— Завтра  вранці вставати  на роботу. Якось  не надто  хочеться  ходити з  заспаним  обличчям  і  почервонілими  очима. 

— Та ми   трішки,  на  годиночку. У  доросле  життя  по-дорослому,  — складає  руки  у  прохальному  жесті. 

—Безалкогольний  коктейль?

— Безалкогольний   і  одразу  спати, — аж  підскакує  на  місці.  — Я тебе  обожнюю,  моя  мила. 

— Маргарита, мабуть,  планує  влаштувати  родинне святкування. Торт,  кульки  — все у  її  репертуарі,  тож  змушена  буду  розірватись  між  двох  вогнів.  

— Марго  — неймовірна.  У  такому  разі я  прийду  до вас і ми  разом   вип’ємо  дитячого  шампанського,  —  не  втрачає  запалу   Катя.  — Ех,  я  дійсно  чекала  цього дня  з  нетерпінням. Шкода витрачати  час  на  переведення.  Ти ж сама  прекрасно  розумієш,  що  швидко  не вийде і  ми лише  звикнемо  до  колективу. 

— Гаєв  безапеляційний. Він  не  з тих людей,  що міняють  рішення. У мене  немає  вибору.

— Нова,  вибір   завжди  є. Якщо  глухий  кут —  то   сокиру і  довбню  ніхто  не скасовував.   Підемо  напролом, — дівчина  гучно  ляскає   по  поверхні столу.  — Так, нумо  оглянемось  по відділку  й  заодно  вип’ємо  кави  з  шоколадкою. Я  зголодніла страшенно. 

Я  широко  усміхаюсь.

— Починаються  трудові  будні:   на  сніданок  кава, на  обід  солодощі.

— Зате самостійно!  — з цими  словами  Катя   щосили відштовхується  від  столу  та  скеровує  крісло  на  колесах  до виходу. Виходить  гучно,  зате смішно.  У відповідь  із сусіднього кабінету  стукають  у  стіну,  а  ми  вибухаємо  реготом. 

Молодість і  веселощі —  дві сторони  медалі,  які   похмурому  Артемові  ніколи  не  зрозуміти.  Образився  на  безневинний  жарт,  розлютився  на  дівчину,   якій  сподобався,  проганяє  геть,  навіть  не привітавши зі  знаменною  подією.

Душу  неприємно  щемить.   Маленька  Нова всередині  вимагає  протесту,  закликає  залишитись  в стінах  ВП  всупереч   недвозначним  погрозам. 

Ще побачимо  хто  кого!

Нарешті  розслабляюсь. Йду  коридором  з  високо  піднятою  головою,  без страху   випадково  зустрітись  з  чоловіком. 

Кавовий  автомат  знаходиться  на першому  поверсі,   одразу     біля  чергової частини.   Катя,    пригадуючи  вголос   курйозний  випадок  з  екзамену, викликає   чергову  хвилю спільного сміху, який   розкотисто  відбивається  від  бетонних  стін. 

— Уявляєш,  як  він  здивувався? —  змовницьки  підморгує,   зробивши ковток  напою. Я  не  одразу  розумію,  що  відбувається. Та  голос  Степанівни  за  спиною  освіжає  ліпше  відра  холодної  води. 

— Строгова! —  кадровик  звертається     до   моєї  подруги.  — Підійди,   до мене.

Якби  мій  будильник  говорив  подібним   голосом,  я  б  повірила   у потойбіччя.  Озирнувшись,  натикаюсь  на    насмішкуватий   погляд … шоколадних очей.  Гаєв,  за  звичною  манерою,  вклавши руки  у  кишені,  роздивляється  зніяковіння  нашої  маленької  компанії.  Я  ніби  приростаю до підлоги. Катя  йде,  а мені  що  роботи?

Так і  стою,  безглуздо  спостерігаючи   за  відходом  кадровика    і  подруги,  за   Артемом,  що  у  кілька  кроків   скорочує  до мене  відстань. Ми  знову      сам  на сам.  За   склом  сидить черговий, та  йому  байдуже   на  довколишній  світ, оскільки  повністю  поглинутий   прийманням термінового повідомлення. 

Гаєв   зупиняється  в  лічених  сантиметрах.  

— Дозволь  пригостити  кавою, —  він таємниче розтягує  кутики  красивих вуст  в  подібності  усмішки.  Ряд  білосніжних  зубів  чомусь  змушує   бачити  у  чоловікові   хижака,  що  вийшов  на  полювання. 

Не відповідаю.  Заворожена.  Натомість  до носа  долітає  аромат   тютюнового  диму. 

— Ти палив?  —  ставлю  безглузде питання. 

— Тримай,  — говорить,  простягаючи   паперовий    стаканчик,  який  намагаюсь  брати,  не  торкаючись  його пальців.  Секунду  споглядаючи  моє обличчя,  шеф  знову  робить  нову  порцію. Аналогічну  моїй. — Смачного!

— Дякую.

Моя  відповідь  звучить  несміливо.  У  напівтемряві   холу  ми  одночасно  робимо по ковтку духмяного напою.  Відчуваємо  його смак,   не розриваючи  зорового контакту.  Його  губи… Ми  наче торкаємось  вуст  один одного.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше