Забути нас

РОЗДІЛ 16 "Марго"

— Дідько! 

Я  прокидаюсь  під  будильник  Гаєва. Свій, поставлений    на п’яту  ранку з метою безперешкодно  зникнути  з квадратних  метрів шефа,  ганебно  проспала. 

Від невдоволення    картинно скиглю. Тепер  доведеться  з  ним  розмовляти,   перемивати вчорашні  події,  і  знову почуватись ніяково. 

Поки  годинник  марно  грає, намагаючись  підійняти  свого   власника,  щодуху  зриваюсь  на  ноги.   У голові  паморочиться. Випитий  алкоголь  і  неповноцінний  сон  даються  взнаки. 

Розтираючи  скроню,    прочиняю  двері  у  ванну кімнату.   Крізь  вузькі   щілинки   примружених очей    ледь  роздивляюсь  чоловічу  фігуру. Артем  вже встиг  прийняти  душ,  і  тепер,  обмотавши стегна   рушником,  голиться біля дзеркала,  перед яким  вночі  я займалась  самонавіюванням. 

Аж смішно,  що  хотіла  бути  хорошою дівчинкою в  очах цього  грубого  неандертальця.     Красивого, своєрідного   неандертальця,  по пресу  якого  плавно  спускаються  великі  краплини води і ховаються  під краєчком  пухнастого  рушника. 

Рельєфні   м’язи  налиті,  вони виблискують вологою  мов сталлю.  Моя  поява  для  чоловіка  виявляється  повною  несподіванкою,  тому  що його  рука  ненароком  здригається, утворивши  глибокий   поріз  лезом. 

— Твою ж… —   грубо висловлюється  та  одразу   прикладає  долоню   до кровоточивої  рани. 

— Вибач,  — я  винувато  переминаюсь з ноги  на  ногу,  не  знаючи куди   подітись  і як  допомогти.  Стою мов вкопана.  А  Гаєв швидко  обробляє  ушкодження  антисептиком, який  дістає  з  полиці. 

— Нічого. Бувало  гірше.  Як  почуваєшся?

Знизую  плечима. Його  непідкупний  спокій і  байдужість  до нічних  подій   змушують  поводитись  в   темп  заданому  тону.  Можливо,  на  краще,  що  керівник  зайняв  нейтральну  позицію, вдаючи  невимушеність  обставин. 

— Я  прийму  ванну, — кажу,  ступивши вглиб. 

— Без проблем.  Я  вже  закінчив.

Виходить,  полишаючи  у  повітрі  тягучий  аромат  чоловічого  гелю  для  душу, котрий  я  безбожно затягую  на  повні   груди.  Проте  розслаблятись,  обдумувати  кожнісінький  крок ніколи. Годинник  не стоїть  на місці. 

 Швидко  впоравшись  із  ранковими  процедурами,   залітаю   у  залу,  де  на спинці  стільця  лежить  сукня. До речі,   випрасувана.

  Гаєв, вправно   розмахуючи  праскою,  чаклує  над  чистими штанами й  при  цьому  все  ще  перебуває в  рушнику.   Захоплива  картина. Мабуть,  заради таких  картин  варто  виходити  заміж і  все  життя   жити  з одним чоловіком.    

— Ти  не перестаєш мене  дивувати,  — тягнусь  пальцями   до своєї  одежі.  — Приємно вразив. Дякую!

— А,  дрібниці.  Ти  далеко звідси   мешкаєш?

— Трішки є.  Підвезеш?

— Підвезу,  якщо  пришвидшишся. Я  ще  хочу кави взяти  й заскочити  на  шиномонтаж. 

— А сніданок? 

Кривиться. 

—  Ніколи.   Тобі  також  потрібно  зібратись. У мене на   восьму  відеоселектор  з   генералом.

Я  похапцем  натягую   плаття,  на   прощання   озираюсь  на квартиру  і   покірно дрібню  за  її власником  до   автівки,  припаркованої   поруч  будинку.    Гаєв  на вигляд  серйозний,   без тіні усмішки  на  обличчі.  Чоловік  здатний  і  готовий  приймати  серйозні  рішення  і  нести  за  них  відповідальність. 

Сівши  на  переднє  пасажирське  сидіння,  називаю   адресу  свого  будинку.   Тікати  нікуди,  та  й  стрілки  годинника  підтискають.  Почувши   дані,  Артем  дивиться  на мене  широко  розкритими очима. Що знову  не так?

— Розумію,  далеченько,  — стенаю  плечима. — Я  попереджала.

— Дійсно,  далеченько, —  голос  звучить  таємниче і  з відвертими нотками здивування.  Намагаюсь  не реагувати.  Обхопивши себе  руками, відвертаюсь  до  бокового скла, вдаючи  розглядання  за  вікном.  Насправді  я  хаотично вигадую  виправдання   перед Маргаритою     за ночівлю  поза  домом.  Вчора,  банально забувши  написати  повідомлення  та   поставивши  на  без звуковий  режим  мобільний    телефон,   особливо  не  переймалась вказаним  питанням. Була  я  і  був  Гаєв.  А  ще ніч  в  його   ліжку. 

Я  егоїстка!  Однак  картатись  пізно. Крок  зроблено,  й  переграти партію  не дано.

— Як давно  живеш   у цьому  будинку? —     порушує  тягучу  тишу  мій  водій,  зупиняючись  перед  багатоквартирною висоткою.  — Гарне місце.

— З  народження.  І дійсно тут  спокійніше,  ніж у  деяких  мікрорайонах.   

— Сусідів  добре  знаєш?  —  пригнувши  голову,  зазирає  крізь  скло  на   вікна  сонних мешканців.

— Ну, майже всіх. Хтось  переїхав,  хтось  помер,  а  хтось  постійно  на  роботі.  Останні  чотири роки   я  більшість часу  знаходилась в  академії,  тому могла  проґавити  зміни. 

— Довго  не  барись,  — Гаєв нетерпляче  поглядає  на наручний  годинник,   всім  виглядом   показуючи,  що дійсно  поспішає.

Замок прокручую  максимально акуратно та  тихо. Десь  в  глибині   душі  жевріє  надія,  що Марго  спить і  ми  не зустрінемось,  а  до вечора  її  запал  впаде. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше