Розділ І. 2. Новий дім

1

Був ранок! Годинник показував п’яту. На залізно-дорожньому вокзалі стояв страшенно густий туман. Конрад сильно тримав за руку Меланію, аби та не загубилась. Їй було одночасно холодно й страшно! Великий масив людей, які зійшли з потягів, йшли в однаковому напрямку. Всі дуже втомлені й замучені йшли як зомбі під час апокаліпсису. В гучномовці говорила жіночка, яка об’являла про прихід потяга «Львів – Миколаїв». Її голос звучав чітко й зрозуміло!

Конрад продовжував тягнути дівча за ручку крізь туман, який часто можна бачити в цих краях. Вони минули залізні колії, які спіткали їх на дорозі до виходу з вокзалу. В невдовзі, крізь туман виднівся й самий Шевченківський вокзал. На вигляд він був як маленька фортеця, яку ще не закінчили будувати. І не зважаючи на не об’ємність будівлі, площина вокзалу була велика. Оскільки цей вокзал є вузловим, крізь нього проходить безліч вантажних, пасажирських потягів.

Зайшовши в будівлю вокзалу Меланію налякали люди які мали жахливо неохайний вигляд. Від них смерділо сміттям і болотом! Ці люди не мали домівки і часто ночували саме тут. Хоча їх постійно гнали звідти, вони все одно приходили знову.

Всередині вокзалу було чисто, проте через безпритульних брудних собак та смердючих безхатьків, сморід там був ядучий.

Конрад швидко вийшов з будівлі й рушив на автобусну запинку. Там його вже чекав автомобіль! Червоний Москвич за пів години довіз їх до кінцевої точки. А саме до будинку Конрада!

Дім дядька Меланії знаходився близько центра міста Сміли. За пару кілометрів від будинку протікала річка Тясмин. Із вікна авто Меланія бачила рибаків, які в таку ранню годину, стояли на березі річки надіючись впіймати рибу. Вулиця на якій знаходилась хата Конрада була жахлива. Через відсутність асфальту, вона була вкрита болотом. Коло воріт будинку стояла вода, тому Конрад добряче замурзав свої шкіряні черевики. Зачинивши хвіртку Меланія з дядьком опинились у дворі. Мініатюрна кам’яна доріжка вела прямісінько до червоного цегляного велетня-дому, оминаючи маленькі клумби ще не розквітлих квітів.  На ганку стояла жінка одягнена в коричневі брюки та рожеву сорочку. Вона мала гарне чорняве волосся. Підійшовши ближче Меланія зуміла розгледіти її обличчя. На ньому дівчинка побачила доброту яку не знайшла у дядька. Її виразні карі очі, що світилися від щастя не могли зрівнятися з дядьковим холодним поглядом.

Підійшовши ще ближче жінка поцілувала Конрада і вперше, за всю поїздку, Меланія побачила як він усміхається. Це була легка усмішка, ледь помітна, проте настільки щира. Було очевидним, що він її любить!

-А ти мабуть Меланія!? – заговорила жінка до дівчинки, нагнувши свій корпус, щоб бути ближче.

 -Так. – тихеньким голосочком відповіла дівчинка.

-А я Марта – дружина твого дядька! – усміхнулась їй жінка.

-Приємно. – незграбно протягнула руку Меланія і Марта її потиснула. Після цього вони всі разом пішли в будинок.

Ще стоячи в коридорі Меланія не змогла стримати своє «Вау!». Висока стеля з-під якої звисає немовби кришталева люстра, дерев’яні вішалки прибиті до стіни на яких висять хутряні пальта і шкіряні куртки. На дерев’яній підлозі постелені килими з візерунками. Взуття акуратно складене на поличках і вичищене до блиску. Асортимент його вражав! Від звичайних хатніх тапочок й до елегантних шкіряних чоловічих й жіночих туфель. Меланії було досить незручно знаходитись коло цієї розкоші. Вона зняла свої старенькі черевички із явними ранами й побоями від весело проведених днів і зайшла у вітальню. Вигляд вітальні її шокував не менше, а навіть більше за коридор. Кімната була дуже світла, не зважаючи на неясну погоду. Зліва в кімнаті стояв пухкий коричневий диван вкритий кількома подушками. Напроти нього, в правій стороні кімнати, стояла велика дерев’яна шафа. На її полицях знаходилося безліч різних книг. Посеред кімнати стояв дерев’яний стіл. Його ніжки були вкриті різьбленими візерунками і здавалося немов квіти обвилися навколо них. Стільці, що стояли коло стола, теж були дерев’яні зі срібними подушечками. Їх було вісім. На столі стояла ваза з квітами. Це були троянди, які наповнювали кімнату своїм ніжним ароматом. Під столом лежав килим з товстими ворсинками, щоб було тепліше в ноги. Прямо знаходилось вікно! Воно було завішане коричневими шторами і золотистою тюлю крізь яку кімната наповнювалась світлом. На підвіконнику було видно горщики з фіалками фіолетового і білого кольорів. На стіні висіла картина! Це був портрет дядька і Марти.

-Це наша вітальня! – заговорила Марта до дівчинки показуючи все довкола. – Ми маємо шафу з різними книгами, якщо матимеш бажання, будеш їх читати.

-Але я не вмію читати. – відповіла Меланія.

-Тим навіть краще! Я тебе навчу і таким чином ми будемо проводити час разом. – Меланія усміхнулась. Їй сподобалась Марта! Вона здавалась такою щирою і доброю.

Марта підійшла до шафи і дістала книгу. Це була «Азбука», яку вона вручила Меланії.

-Це буде твоєю першою книгою, яка навчить тебе буквам. Ось тримай. – протягнула Марта книгу дівчинці. Меланія з радістю взяла її.

Наступною кімнатою, яку Меланії показали була кухня. Вона була великою з безліччю тумбочок і поличок. Кухня була білого кольору - всі тумбочки, полички, плита і холодильник, навіть тюль і квіти, що стояли на підвіконнику були білого кольору. Підлогу прикрашав тоненький білий килимок. Все було дуже чистим. На плиті каструля і чайник кипіли в роботі. Меланія відразу впізнала запах який стояв на кухні - це був борщ! Мама часто готувала його, проте він кожного разу виходив різний.