Школа, 1

Прихід зими означав переїзд. Сімейство Шевченків кожну зиму переїжджало на квартиру, де раніше жила Маргарита із дочкою. Коли Сіма поступила й переїхала в місто, її батьки не схотіли бути одні в квартирі і тому переїхали на нове місце, ближче центра міста. А квартира то пустує і тому зимувати Мілан та Меланія переходять туди, через відсутність опалення у власному будинку. Після того як прокляття було зняте із подвір'я, клімат на території став звичайним. Більше не було теплих зим, а листя на деревах в осінню пору грало барвами як і у всій країні. Ніхто не був проти того, аби Меланія з братом переїздили на квартиру.
Речей в сімейки не багато, вони завжди беруть лише найнеобхідніше. У Мілана все влізає в невеличку валізку. У Меланії теж одна, але вдвічі більша за валізку Мілана. І протягом тижня вона знову буде кричати про недостатню кількість одягу.  Це вже схоже на традицію.
Саме на новому місці Меланія почала думати про вступ до школи. В районі де вона нині проживає є школа яку в свій час відвідувала Сіма. Саме в неї націлилась поступити дівчинка. 
Було неймовірно страшно зробити перший крок, але бажання було більше страху. Тому взявши Мілана за руку, вони не певними кроками пішли до школи. Звичайно Мілан дуже пручався і не хотів йти в людне місце з дівчинкою, але не піти він теж не міг - вони ж сім'я, а він старший брат неповнолітньої дівчинки. 
Переступивши поріг школи, Меланія відразу відчула запах ностальгії. Відчула запах свіжозвареного гречаного супу з їдальні; з іншого боку запах вогкої підлоги, яку нещодавно вимила прибиральниця. У школі було досить пусто, оскільки вони потрапили саме в період зимових канікул, які ще називають новорічними. 
Проте, як би сильно та активно не відпочивали учні - школа працює. Директор, бухгалтер, секретар та інші працівники школи на своїх робочих місцях.
Саме в кабінет директора і прямувала ця парочка, але виникла проблема - а де ж саме знаходиться цей кабінет? Меланія наважилися підійти до жінки, що стояла біля вікна і активно рилася в папці з паперами - шукаючи якийсь документ.
- Я перепрошую. - легенько торкнулася дівчинка плеча жінки своєю ручкою. Жінка обернулася тримаючи однією рукою телефон.
- Меланіє, - вскрикнула вона. - Як неочікувано.
Це виявилась Маргарита, що заносила папірець директору про те, що Сіма десь навчається. Це їм необхідно для рейтингу школи.
Меланія була неймовірно щаслива зустріти тут Маргариту
- Це вірне рішення - прийти сюди. Я ж правильно зрозуміла, ти прийшла подавати документи? - Меланія кивнула. - Це прекрасно! Ходімо, директор моя гарна знайома і з радістю тебе прийме.
Саме в такі моменти розумієш, як важливо мати добрих знайомих, які мають своїх знайомих. Дуже багато в цьому світі вирішують саме вдалі знайомства.
Маргарита обережно постукала в двері кабінету і спокійно відчинивши їх пройшла в середину. В продовгуватому коридорі сиділа юна дівчина років двадцяти п'яти. Вона активно набирала текст на клавіатурі і не помічала нікого довкола. Маргарита не вронивши й слова прошла тим коридорчиком до дверей напроти і так само обережно постукала й в них. Довго не чекаючи, вона відкрила двері і там розкрилися простори кабінету директора. Він був не великий, але облаштований, досить мінімалістично та естетично. Світлі тона рожевого гармонійно пасували один з одним, а легкі сонячні промені щиро блищали на вікнах. В центрі кабінету сиділа жіночка бальзаківського віку. Вона мала коротке світле фарбоване волосся; окуляри на носі і пухлі щічки. Одягнена була в сукню прямого крою, що не досить гарно облягала її не ідеальну фігуру. Чорні капронові колготки не дуже пасували під шкіряні ботинки гречаного кольору. Але не зважаючи на її недоречний образ, вона була досить впевненю в собі жінкою, що була одружена вже як десять років і не була обділена увагою зі сторони протилежного полу.
- Наталя Іванівна, добрий день ще раз! - привіталась Маргарита ледь стримуючи усмішку. Вона намагалася бути максимально серйозною, але сама директор її за це підколола.
- Ой, да годі тобі Рито. Так говориш ніби не рідна. - відповіла їй жінка не відриваючись від екрану. Проте закінчивши за хвилину, вона нарешті звернула увагу і побачила мене. - Добрий день! Що це за руда красуня біля тебе? Привіт. - Звернулася вона до Меланії і та їй помахала долонею у відповідь.
- Пам'ятаєш, я тобі казала про подругу Сіми, що була на індивідуальному навчанні? - почала Маргарита, директор кивнула. - Так от це вона. Вона б хотіла навчатися в школі і отримати документи для подальшого навчання у вузі. Ця дівчинка неймовірно розумна і талановита і це я тобі кажу чесно.
-Та вірю-вірю. Всі діти розумні і талановиті. - не щиро сказала це жінка. - Скільки їй років?
- Буде сімнадцять. - в розмову вступила Меланія. - Я дуже хочу у вас навчатися. Школа це моя мрія! Лише зараз підправивши трішки здоров'я я нарешті зможу відвідувати школу. Так мені лікар сказав.
- А що ти лікувала?
- Психічне здоров' я. Просто... - Меланія зробила паузу і тут довго не думаючи до розмови підключилась Маргарита. Звісно їй було важко брехати подрузі, але що не зробиш заради людини, яка повернула чоловіка в сім' ю.
- Пожежа. Її батьки померли і це був стрес.
- Оу. Це жахливо. - мовила деректор. - Ну, я гляну, що можна зробити. Можливо ми тебе направимо на підготовчі курси. Там ти зустрінешся з вчителями і вони перевірять твою готовність навчатися, тобто твої знання. І по цим тестам ми вирішимо в який клас ти потрапив, чи то в одинадцятий, чи то в десятий, або ж в дев'ятий. Оскільки вік то одне, а от знання, то геть інше. Я думаю що ви це розумієте. - посміхнулась жінка.
- Коли це все можна зробити? - поцікавилась Меланія.
- Давайте, я зв'яжусь із Маргаритою як все дізнаюся. Просто зараз, я не можу тобі це сказати. Спершу варто зв' язатися з вчителями, налаштувати час зустрічі.  - пояснила Наталя Іванівна.
На цій позитивній ноті їхня зустріч скінчилася. Меланія та Мілан пішли до дому так само як і Маргарита. Дівчинка була щаслива і одночасно налякана іспитом який її чекав. Вона розуміла що від її знань залежить те в який клас вона потрапить і чим більша цифра тим краще. Але зі шкільною програмою вона не бачилася давно, тому не могла належним чином оцінити свої знання. Єдине на що вона могла розраховувати це на магію, хоча й не сильно цього хотіла. Минулий опит залишив на її тілі глибокі шрами і Меланія не бажала повторення, але сильно хотіла потрапити до школи не дивлячись ні на що.  
***
Наступного дня пролунав дзвінок. Це телефонувала Маргарита, як завжди з хорошими новинами. Тому вже о десятій годині Меланія з братом стояли біля школи. Дівчину пробирали сумніви, вона відкрито боялася. Але це не був страх опозоритися, це був страх поразки. Було докладено багато зусиль для того, щоб Меланія потрапила сюди і тому зараз облажатися вона просто не могла.
Перша вчителька, яка приймала в неї іспит була вчителькою з математики. Звісно Меланія не відчувала відразу до цього предмету, але він й не був її улюбленим. Тому вона навіть не розраховувала отримати високий бал. Дівчинка вирішила покластися на власні знання тоді, коли побачила завдання. Вони були реально не важкі, хоча дівчинка не приділяла значної уваги цьому предмету. За сорок п'ять хвилин контрольна була закінчена.
- Добре. Молодець. - похвалила її вчителька. - Зачекай хвилин п' ятнадцять, я швиденько перевірю і озвучу тобі результат.
Меланія кивнула і пішла чекати на коридор де на неї чекав Мілан. Він вів себе дивно, навіть для себе. Він сидів із заплющеними очима, вуха були прикриті руками. Хлопець глибоко дихав і постійно кривив обличчя. Меланія догадувалась що це може бути але вирішила уточнити.
- Мілане, тут привиди? - він кивнув. - Дуже багато? 
Хлопець не став пояснювати, а тому легким доторком лівої руки він об'єднався з дівчинкою і став з нею одим цілим. Саме об'єднавшись Меланія змогла побачити цю страшну картину. В холі школи було стільки мертвих, що важко передати словами. Там були й старі, й діти, й юні дівчата з новонародженими. І всі вони благали про допомогу. Вони вилы, нили, плакали, але були й такі, що мовчали. Меланія не знала як їй вчинити правильно, бо почавши з ними розмову вона могла виставити себе в образі психічнохворої особи, чого вона не хотіла більше проваленого тесту з математики. 
Тому дівчинка вирішила написати їм повідомлення на аркуші паперу:"Я спробю всім допомогти, але перед цим прошу вас не підставляйте мене, бо якщо мені не вдасться вступити до цієї школи, то я сюди більше не повернуся." 
Після цього до неї підійшла вчителька, а неупокоєні душі почали один за одним підходити до вікна і читати записку. Меланія з вчителькою пішла до кабінету, аби дізнатися результат. 
- Ну, що я можу сказати. - почала вчителька сівши за стіл. - Ця контрольна робота була комбінована, тобто включала в себе завдання із різних класів. І я можу сказати, що загалом ти справилась, але не з усіма завданнями, а лише із восьмим та дев'ятим класом. Завдання із десятого та одинадцятого ти зробила не правильно. 
- Я просто більше літературу знаю. З математикою я ніколи не справлялась. - почала виправдовуватися дівчинка. 
Вчителька почала їй щось говорити, але Меланія її вже не слухала. Погляд дівчинки був прикутий до школярки, що стояла позаду жінки і плакала, ледь стримуючи сльози. Перебивши вчительку Меланія запитала навіть не думаючи про наслвдки:
- У вас є донька? 
- Що? Я не зрозуміла, до чого тут.. 
- У вас є донька? - повторила запитання Меланія не зводячи погляд із дівчинки, що стояла позаду. 
- Ні, немає. А чому ти.. - знову не встигла запитати жінка, бо її перебили. 
- У вас взагалі дітей немає так само як і чоловіка, вірно? - нарешті Меланія перевела погляд на жінку. - Скільки вам років? 
-Дитино, навіщо ти задаєш мені ці питання? - жінка почала панікувати, оскільки погляд дівчинки різко змінився став більш дорослим та серйозним. Взагалі не схожим на дитячий. 
- Я чекаю відповіді! - Меланія була серйозна як ніколи. - Хоч від когось. - Перевела погляд Меланія на дівчинку-привида, що стала позаду. Та дівчинка почала метушитися і шукати можливість дати відповідь на питання. Оскільки говорити вона не могла, бо мала перерізану горлянку. 
- 32. - нарешті мовила жінка. 
- Ага. А ця ситуація трапилася... - дівчинка зробила паузу і не зводила погляду з привида. Саме ця дитина показала, що це трапилася п'ять років назад. - Ага. П' ять років назад. 
Жінка була в шоці. Вона прикрила долонею рота і почала нервово дихати. Немов вбивця яку розкрили. 
- Я вас уважно слухаю, оскільки дівчинка в білій блузочці і спідничці з ягідками років восьми, не може балакати через перерізану горлянку. 
Після цих слів жінка розпанікувалась ще дужче. Вона не могла вгамувати власне тіло, через яке на світ пробивалися емоції суму. Сльози котилися з її очей великими каплями. Було видно скільки болю в цих сльозах. 
- Добре я розпочну. - намагалася Меланія тримати розум холодним і не піддаватися емоціям. - Якщо власних дітей у вас немає, то скоріш за все це учениця. Вона була дуже талановита і світла, тому ви просто закохалися в цю дитину. Схоже, що вона була сиротою, але лише по документам, оскільки батьки в неї були, але її в них забрали і тому вона мала потрапити до дитячого будинку. А так як ви мали дім і можливість її виховувати, то ви хотіли забрати її собі, але... її вбили. Вбивцю піймали? 
- Так. - плакала жінка витираючи сльози. 
- Хто це був? 
- Її батько, який напився і не хотів, щоб вона жила зі мною. - затинаючись говорила вчителька. - Хоча її в нього вже забрали, вона була сиротою по документам. Але п'яні люди вони хворі і не розуміють нічого. Так і він не зрозумів, що в нього забрали доньку. А тому влаштував їй п' яний дебош в школі. В їдальні. - намагалася більше не плакати жінка. - Він схопив ніж із кухні, яким хліб нарізають і перерізав їй шию. Вона померла у мене на руках. 
- Проблема в тому, що вона помираючи хотіла вам щось сказати але не змогла. І тому всі роки вона блукала коридорами школи і хотіла вам дещо передати. 
Меланія встала із за парти і підійшла до дошки. Вона взяла крейду і саме в тот момен відкрила нову здібність в собі. Вона могла торкатися привидів, хоча раніше такої здібності вона не мала. Так само як і духи не могли торкатися матеріальних речей. 
Дівчинка - привид поклала власну маленьку долоньку на руку Меланії, що тримала крейду. Вона почала водити крейдою по дошці видаючи скрипучий звук. Але закінчивши на дошці білим палав надпис: "Я люблю тебе, мамо!". 
Ці слова були адресовані вчительці, що так сильно покохала дитину чистою любов'ю матері. Саме це так сильно хотіла сказати маленька дівчинка. 
Від побаченого жінка почала плакати ще сильніше і постійно повторювала :"І я тебе, сонечко". 
Після цього дівчинка змогла нарешті піти. Дух її зник, а залишився лише спогад і жінка, що не могла заспокоїтись. 
Лише протягом години істерика вчительки трішки стихла і Меланія змогла піти до дому. Звичайно, вона хотіла дізнатися як це все відбулося, але пояснень не отримала. 
Наступного дня в школі на Меланію чекала інша вчителька. Це була вчителька з іншого профільного предмету - українсьої мови та літератури. Тут вже Меланія хотіла відірватися, бо вона просто обожнювала літературу. 
- Добрий день! - в клас зайшла молода дівчина років дванадцяти п'яти, струнка і приваблива. Вона мала темне довге волосся зав'язане у кінський хвіст; маленьке обличчя із виразними вилицями; ніжно-блакитні очі. Вона виглядала взагалі не як типова вчителька і цим дуже сподобалася Меланії. 
- Ви, немов головна героїня роману. - вирвалося з уст дівчинки. Вчителька прийняла комплімент і приступила до роботи. 
- Я підготувала тобі тести з мови та літератури. Вони комбіновані, тобто містять завдання із різних класів. Тобто мають різну ступінь тяжкості. Я даю тобі сорок п'ять хвилин на два тести. Аби це були письмові завдання то часу було б більше, а так як це тести.. Я думаю ти впораєшся. 
Сорок п' ять хвилин для Меланії виявилося більше ніж достатньо для вирішення цих тестів. Вона навіть справился раніше. Особливо із тестами з літератури. Там були такі елементарні питання по стилям, жанрам, поетам та різноманітним літературним діячам. А от із правилами з української мови Меланія, була не сильно знайома, але в тому де варто ставити кому, а де крапку з комою вона знала. 
Закінчивши тести, вчителька так само попросила почекати в коридорі. Мілана цього разу не було, але залишившись чекати одна в коридорі Меланія трішки засумувала, тому покликала свого брата. 
- Мілане! Прийди до мене. 
- Що? - запитав Мілан вже будучи в школі. Він моментально переніс власне тіло до дівчини. 
- Мені сумно без тебе. Я написала тест і чекаю результат. - сиділа дівчинка на лавочкі і ментиляла ногами. 
- Я рад за тебе. Як гадаєш, нормально написала? Хоча можеш не казати, я по твоєму настрою бачу, що нормально. 
- Я не можу бути точно впевнена, але гадаю що краще ніж математику. Як я зрозуміла то тут два профільних класса - із математики і мови. І я сподіваюсь, що потраплю туди де профіль мова. Бо я обожнюю літературу, хоча ти й сам це знаєш. До речі, вчителька з мови така красива. Просто реальна моделька. Ти б її побачив відразу закохався б. 
- Ти, ж знаешь, що я не здатен любити. 
- Що? Тобто ти мене не любиш? - з претензією заговорила дівчинка жартуючи. 
- Ні. Ну не починай. Благаю. 
- А ви з нею були б гарною парою. Просто Інь і Ян. 
- Та припини. 
Доки вони дуркували в коридорі школи, непомітно підійшла вчителька. Вона провірила завдання і була готова оголосити результат. До класу зайшов і Мілан. 
- Загалом все добре. Я й не очікувала, що ти так гарно знаєш літературу. Мабуть багато читаєш? 
- Саме так. Просто обожнюю. В нас дома навіть телика нема, лише одні книги. 
- Це твій брат? - поглянула вчителька на Мілана своїми великими очима. Меланія кивнула і почала посміхатися дивлячись то на брата то на вчительку. Проте брат не реагував ніяк. Він сидів схрестивши руки на грудях, а погляд направивши до низу. Здавалося, що він спеціально не хотів дивитися на вчительку. 
- Добре. - нарешті заговорив хлопець. - Вона тести здала? Все нормально? - У відповідь лише тиша зі сторони вчительки і шоковані очі в Меланії. - Якщо так, то ми підемо, бо в нас ще купа справ. 
- Так. Добре. - із крісла піднялася і вчителька аби попрощатися. - Рада була знайомству. 
-Я теж. До зустрічі. 
Дуже швидко вони зникли зі школи. Мілан вирішив переміститися магічно, а не йти пішки. Меланія не розуміла його поведінки, але відчувала його почуття. Він був засмучений. Ніби тоскував по комусь. 
- Що сталося? 
Мілан не хотів відповідати, але відповів згодом, бо знав, що мала не відчепиться. 
- Просто вона дуже схожа на людину з минулого. - сумно відповів хлопець. 
- На Ромею? - поцікавилась дівчинка, Мілан кивнув. 
-  Я навіть і подумати не міг, що таке можливо. В них одне обличчя, однакові очі, волосся, запах. - його очі бігали немов в безумця. - Це просто неймовірно. 
Хлопець сів на диван і опустив голову. Меланія знала, що нічим не зможе зараз зарадити тому просто принесла брату чай із м'яти, лимону та імбиря. Він його обожнював найбільше. Випивши, він трішки заспокоївся і почав допомагати сестрі готуватися до завтрашнього тесту з історії. 
***
Наступні дні проходили одинаково. Школа, тести, нові вчителі, нові предмети. Мілан залишався вдома, бо саме в квартирі його не переслідували привиди. Проте сказати, що їх там не було взагалі буде помилкою. Оскільки вони там були, але то були поодинокі випадки. Там була одна дама похилого віку, яка Мілана не напрягала так як інші духи. Вона навпаки була дуже вдалим співрозмовником. Вона мала кота, який теж був привидом і не міг покинути цей світ, бо просто не мав бажання. У тварин не так як у людей, хоча в деяких теж бувають незакінчені справи. Як і в цієї бабусі, що часто заходила до Мілана на "чай". Вона жила раніше в одній із квартир будинку, і там  заховала скарб у вигляді смарагдів та рубінів - невеличка торбинка із реальним коштовним камінням. Проте ніхто не знає де воно заховане, окрім неї. І вона не може покинути цей світ, доки не знайшли її скарб. Найбільш сумним в цій історії є те, що саме діти вбили жінку через цей скарб, що й далі знаходиться десь в стінах цієї багато поверхівки. Та жінка не сумує, оскільки її старший син потрапив до психлікарні через це, а донька до тюрми за вбивство матері. Так сказати карма настигла кожного з них за скоєний злочин. 
Кожного дня Меланія поверталася зі школи з гарними новинами. Тести вона проходила вдало і навіть отримувала похвалу від вчителів. Дівчинка собою пишалася, оскільки цього разу магію вона не застосовувала. Але й гадки не мала, що скоро їй це доведеться. 
Коли закінчилися канікули в школі - закінчилися й іспити в Меланії. За цими тестами вчителі спільно склали характеристику щодо майбутньої учениці і вирішили, що вона готова навчатися в одинадцятому класі. Тому на перший урок після зимових канікул Меланія йшла разом із новим класом. 
ЗНАЙОМСТВО З КЛАСОМ
Цей день Меланія очікувала дуже довго. Емоції переповнювали її з ніг до голови. Одночасно і радість, і страх, і безліч сумнівів не давали голові тверезо мислити. В цей момент вона відчувала себе звичайною школяркою, що збирається в школу після канікул. Ніби звичайна новенька, що перевелася з іншої школи. Здавалося життя почне грати новими барвами. 
- Звісно, важко буде поєднувати навчання в школі і магію. Але я думаю, що я впораюсь. - говорила дівчинка збираючись до школи. Таким чином підбадьорюючи сама себе. 
Вона одягла на себе штани чорного кольору, світлу блузу, а поверх неї кофту. На ноги взула ботинки чорного кольору зі шкіри глянцеві. В рюкзак поклала все необхідне для навчання і пішла. Самій їй йти було страшно, але й Мілана вона не могла туди привести, оскільки діти жорстокі і можуть почати сміятися через будь-яку дрібничку. Тому прийти з дорослим на перший урок вона не могла. Аби це було ще перше вересня, то нехай - бо ж так роблять всі, а на другий семестр такої традиції не було, так само як і дарувати квіти вчительці. 
Меланія й так мала зв'язок із братом, тому не сильно хвилювалася, що буде сама. Мілан був завжди в її думках, варто лише покликати. Отже, впевненими кроками дівчинка попрямувала до школи. 
Саме там її мала представити класу вчителька, але цього не відбулося. Перший урок вела не класний керівник, а інший вчитель який Меланії не був знайомий, так само як і вона йому. Тому не розгубившись, Меланія сіла на вільне місце на задній парті біля вікна.  
Перший урок пройшов досить непогано. Меланія уважно слухала розказ молодого вчителя історії, від якого просто мліли всі дівчата в класі. Оскільки він був високий, мав густе чорне волосся і приємний тембр голоса, а зовнішність немов у кіноактора з Голлівуду. І звісно ж в новенькій, головні красуні класу побачили конкурентку і тому підійшли познайомитись. 
- Привіт. - ангелським голосом заговорила висока брюнетка. 
- Привіт. - спокійно відповіла Меланія. Її серце навіть билося в спокійному темпі, настільки сильно її не хвилювало це знайомство. 
- Ти, як я зрозуміла, новенька. - констатувала факт дівчина. 
- Так. Я Меланія. - протянула руку дівчинка для знайомства, подарувавши легку не щиру усмішку. 
- Приємно. Я Валерія! - протянула дівчина руку навзаєм. За нею привіталися одна за одною її подруги - Марта, Анна і Вікторія. 
На перший погляд це виглядало як зародження нової дружби, але насправді це було знайомство з конкурентами. Оскільки саме ці дівчата були найактивнішими учнями школи. Вони брали участь у всіх можливих конкурсах і фестивалях, в яких перші місця були для них вже зарезервовані. Сумною звісткою для школи був їхній випуск в цьому році. Бо це була втрата місцевих зірочок, що були реальною затичкою в усіх можливих дірках школи. 
- Я думаю, що ми подружимся. - сказала Анна і дівчата сіли на свої місця. 
На наступній перерві до Меланія почали підходити знайомитися й інші діти. Серед них навіть були хлопці. Імена всіх їй запам'ятати не вдалося, але на обличчя вона вже знає кожного. Люди були такі привітні до неї, що це навіть трішки її здивувало. З кожним днем Меланія реально починала розуміти, що не всі люди такі злі й жорстокі як її дядько. 
Проте деякі знайомства її трішки злякали. Хоча вона не може бачити темні сили без очей Мілана, але може відчувати. І в цьому класі вона відчувала цей гнилий смрад, що відходив від декількох осіб із класу. Та проблема поставала в тому, що це були реально яскраві і світлі, на вигляд, діти. Вони мали найкращі оцінки в класі, шалені активісти і всенародні улюбленці. Невже саме такі люди й продаюь душу дияволу? 
Меланія не хотіла на цьому зациклюватися, тому просто виконувала ціль ради якої сюди потрапила. Дівчинка просто навчалася, забувши навіть про обіцянку дану привидам школи. Вже за тиждень навчання в школі Меланія себе проявила зі сторони відмінниці. Вона змогла стати реальним конкурентом по деяких предметах серед однокласників. Саме тоді коли, вона отримала вищу оцінку в класі нею зацікавився один парубок. Саме цей школяр отримував прояви симпатії від Лєри, але по не відомій тому причині постійно її ігнорував. Власною поведінкою він постійно змушував дівчат нервувати і плакати, оскільки за її словами вона його кохала всім серцем, а він ігнорує її почуття й нині. А тоді коли Вадим почав проявляти симпатію до Меланії дівчина ніби втратила сенс життя. 
Різні слухи ходили класом. Говорили, що вони раніше були найкращими друзями - постійно спілкувались, ходили разом до школи, робили разом домашку, підтримували один одного. Казали, що Вадим раніше був взагалі не таким, він був добрим і менш агресивним ніж зараз. Все змінилося після аварії, що з ним сталася в десятому класі. Після лікарні він став зовсім іншим. Звісно він був так само привітним, оцінки навпаки стали в нього лише краще, але погляд на речі став взагалі іншим. Він став взагалі іншим. Про це сказали навіть його батьки. 
- Зачекай, Меланіє! - покликав її Вадим, коли вже та хотіла йти до дому. 
- Щось сталося? 
- Я хочу тебе провести. Якщо ти, не проти? - трішки засоромився хлопець. 
- Так. Я тільки за. - посміхнулась дівчинка у відповідь. 
По дорозі до дому вони не замовкали. Тривала неймовірно активна дискусія про все на світі. За пів години вони, здавалося, обсудили все на світі. Й хоча розмова з Вадимом велася легко, проте було маленьке "але" яке дуже сильно тривожило дівчинку. Від хлопця віяло негативною енергією, але побачити її вона не могла, потрібні були очі брата. Якесь дивне відчуття переповнювало її. І чим ближче Вадим наближався до неї, тим більше їй було противно й гидко. Жахливе відчуття дискомфорта переповнювало дівчинку, вона дуже сильно хотіла до дому, проте знала, що з цією людиною вона ще матиме багато спільних спогадів. 
- Ну, добре. Я проживаю в цьому домі. Тому мабуть будемо прощатись. - сором'язливо сказала Меланія. 
- Так. Добре. Дякую за цікаву прогулянку. Був радий з тобою познайомитися ближче. - його ввічливість залишала позитивні почуття і якби Меланія не була чаклункою, то ці почуття у неї тільки й залишились. Проте вона знала, що цей підліток щось приховує і це точно не грамм наркотиків вдома. 
Після сказаних слів Вадим хотів обійняти Меланію на прощання. Проте згадавши застереження Мілана, дівчина не хотіла ризикувати. Бо хоч вона й не має темних всевидячих очей, але передчуття не обманеш. Мілан її попередив :"Твоє життя тепер не буде простим. Нечисть буде переслідувати тебе де б ти не була. Навіть якщо ти, не будеш бачити, то ти будеш відчувати. І саме тоді коли ти, сумніваєшся у вірності почуттів, коли в тебе виникає якийсь сумнів - краще не ризикуй. Бо легким доторком, сильный демон може тебе вбити, або забрати твоє тіло і силу. "
Коли хлопець поліз обійматися, Меланія відразу відступила на крок назад. 
- Дякую, що провів. До завтра. - посміхнулась дівчинка і відразу помічала до свого під'їзду. 
- Але ж це просто обійми. - кричав їй у слід хлопець, явно розчарований такою поведінкою. 
- Я віруюча. Мені не можна. Бувай!
Зайшовши в під' їзд і почувши як закрилися двері, Меланія нарешті змогла глибоко видихнути. Піднявшись на гору до квартири на неї радісно чекав Мілан. Проте сестра була явно не в гуморі. 
- Мені потрібно аби ти пішов завтра зі мною до школи. 
Мілан злякався. 
- Директор викликає? В тебе якісь проблеми? 
- Краще б це, ніж реальна причина. В мене є догадки, що в класі зі мною вчиться демон. 
- А з цього моменту розкажи детальніше. 
Меланія розказала про всі свої відчуття та слухи, що ходять класом про Вадима. Оскільки якщо це просто слухи, то дівчинка повинна була їх спростувати. 
Наступний день мав бути для Меланії максимально важким. Оскільки робити вигляд сліпої людини, що не бачить і не чує духів було важко. Але в неї був досвід таких прогулянок з Міланом, тому вона повинна була впоратись. 
Перша половина дня була абсолютно звичайною. Уроки проходили абсолютно спокійно, незважаючи на те, що в класі було багато примар на яких Меланія намагалася не реагувати. Її не цікавили духи, що блукали школою, окрім одних. Це було двоє дорослих примар, що померли не так вже й давно. Це було зрозуміло по світлу, що від них відходило. Що стало найцікавіших в цьому всьому, що ці дві примари не відходили від однієї учениці, яка навчалася в класі Меланії. Це була Валерія!
На перерві, коли всі учні вийшли з кабінету, Меланія не стрималась і заговорила до примар:
- Ей. Ви, двоє! Хто ви, в що вам потрібно від Валерії? - коли вони почули ім'я дівчинки відразу ж повернулись на клич. 
- Ти, нас бачиш? - запитала мертва жінка трішки спантеличеним тоном. 
- Так. І запитую вас. Чому ви, її переслідуєте? 
Відповідь шокувала дівчинку не менше. 
- Ми її батьки. Ми, загинули на новий рік. Тим самим зіпсувавши донечці свято на все життя. - дуже сумно відповіла жінка намагаючись не плакати. 
- А чому ви досі тут? Чому не покинули цей світ? 
- Ми не можемо залишити її. - почав говорити батько. - Ми, дали слово, що будемо з нею до її випуска. Що ми побачимо як вона закінчить школу і вступить до вузу, в який завжди хотіла. 
- Але після нашої смерті, вона трішки закинула навчання. - Меланія уважно слухала розповідь батьків. 
- Звісно їй важко бути постійно усміхненою, коли в середині вона горює. 
- Я навіть і не знала, що в неї така трагедія. - сказала Меланія співчуваючи. 
- Ніхто не знає. Навіть її подруги. - пояснила жінка. - Вона так вирішила, аби ніхто не знав, щоб не було цих тупих підтримок зі сторони інших людей. Вона не хоче цього награного жалю з боку вчителів та однолітків. Вона сильна дівчинка і з усім впорається, але ми поруч і її підтримуємо. Хочемо аби вона не опускала руки. 
- Ти! - крикнув чоловік чим сильно злякав Меланію. - Ти, можеш їй передати наше повідомлення. Скажи їй.. 
- Стоп. Я не наймалися поштаркою з потойбіччя. І передавати нікому нічого не збираюся. Тим паче як ви, собі це уявляєте? Думаєте вона мені повірить? 
Духи задумалися. І трішки обдумавши батько сімейства мовив. 
- Ми тобі заплатимо. Скинемо на карту певну суму, яку скажеш. Тільки передай наші слова донечці. 
Меланія була шокована такою пропозицією, але й відмовитися від десяти тисяч гривень вона не могла. Оскільки гроші їй були потрібні, як і кожному на цій планеті. 
- Добре. На наступній перерві, я запишу всі ваші думки на аркуш. І в конверті відправлю його вашій донечці. 
- А чому б тобі не передати його особисто? - поцікавиламя жінка. 
- Вибачте, але моя таємниця також дуже важлива для мене. Саме тому я б хотіла залишитися інкогніто. 
- Але якби багато людей знало про твої сили, то ти могла б цим заробляти. Та щей непогані гроші. 
- Я займаюся магією не для заробітку. Зрозумійте, в моїх силах начаклувати собі мільярди, але це буде не вірно. Магія була створена, аби допомагати, аби лікувати те, що не можна вилікувати ліками. Лише деякі з чаклунів використовуючи власні сили не для блага, а для зла і розрухи. 
- Зрозуміло. Сподіваюсь, що спокуса не зіб'є тебе з вірної дороги. - посміхнулась жінка і почала диктувати послання. 
За 15 хвилин дівчинка списала два аркуші із посланням від батьків. Потім в класі інформатики, вона зайшла на сайт банку, а саме в особистий кабінет батька і скинула суму на карточку Маргарити, так як власної не мала, гроші. 
Упакувавши письмо в конверт, вона підкинула його в сумку Валерії і зі спокійною душею хотіла йти до дому, але її кинувся знову проводити до дому Вадим. Дівчина вже дивилась на нього очима Мілана, але нічого демонічного не помітила. Так само як і її брат. Але відчуття підступу її не покидало, тому вона продовжувала аналізувати і більше дізнаватися про цього хлопця.