Задзеркалля

3

3.

 

На вулиці вже стемніло, холод і вітер шукав будь-яку шпаринку в нашому одязі, щоб погрітись об наші тіла. В мене було відчуття, що холод - це рій невидимих пташок, які змагаються наввипередки за місце під нашим одягом. Але зігрівшись, ці пташки ставали на наш захист і вже нікого не запускали. Запустивши й зігрівши холод собою, в мене відчуття холоду не зникало, по тілу прогулювалась легке тремтіння. Ми зупинились біля якогось цегляного паркану, навпроти добудовували елітне житло. Я тут був вперше і відчуття тремтіння глибоко в тілі не проходило. Воно лише наростало і я вирішив поділитись ним.

- Ти любиш гуляти тримаючись за руки? - запитав я. - В мене відчуття холоду ніяк не проходить.

- Може ти просто боїшся? Ти навіть не знаєш як мене звати, я не знаю твого імені. Ми в незнайомому місці, хоча якщо чесно я тут вже була раніше, - з посмішкою добавила вона. – Давай я тебе потримаю за ручку і ми познайомимось ближче.

Вона протягла свою руку до мене і я вже майже тримав її своєю, але вона неочікувано відхилила руку в іншу сторону і сказала дивлячись мені прямісінько в очі:

- Коли візьмемось за руки, давай в цю мить одночасно скажемо наші імена. Я хочу, щоб і тепло рук, і наші імена відразу переплелись ось тут – цього березневого вечора, під цим парканом.

Наші руки з’єднались і ми одночасно промовили:

- Женя.

- Нада.

Взявши її за руку, було зрозуміло, що тремтіння вже не зменшиться. Адреналін вже розлетівся навколо нас і чекав лише куди ми його направимо. Я не хотів віддаватись в руки дівчини й відчував, що наступний крок маю зробити я. Все ще тримаючи її за руку, я підтягнув її ближче, поклав другу руку на її спину, посміхнувся і дивлячись їй в очі наблизився до губ. Все відбувалось дуже швидко, кадри змінювались перед очима, як при перегляді діафільму.

Для неї це також було швидко і коли вже мої губи були на її губах, я навіть не відчув її прагнення вивільнитись. Просто не встиг. Мої руки, міцно притискали її тіло до мого, не знаю чи губами ми цілувались, чи зубами. Я ніби відчув про що писав Єсенін у вірші «Цілуй мене, цілуй хоч до болю, хоч до крові». Напруження, котре тремтінням віддавало в середині, почало заспокоюватись і на зміну йому прийшло збудження від поцілунку, котре захопило всього мене. Я вже не відчував холод, не розумів що навколо ніч, я лиш хотів подарувати їй ніжність і я цілував як вперше. Невміло. Але в поцілунку я був весь, як вогонь, котрий захоплює язиком все до чого дотягнеться, так і цей поцілунок поглинув нас. Коли ми зупинились я бачив лише її очі. Я той погляд запам’ятав назавжди – ці очі поглинули мене, в тому погляді були захоплення і страх.

Коли наступного ранку я пив каву, з вікна до мене загравали сонячні зайчики – вже був майже обід. На вуличній стоянці одна за одною мінялись - білі, жовті, сині. Я завжди спочатку звертаю увагу на колір машини, а вже потім на їх марку. Подумав, що дні в житті змінюються так само: одні й ті ж стоянка, розмітка, сміттєві урни, однакові краєвиди і лише машини різні запарковані. Прийду завтра, сяду на це місце, на небі буде сонце або місяць, дощ або голубе небо і все інше буде однаковим, окрім машин.

Я був на одинці з собою і роздуми про себе потрохи починали мене лякати. Коли прислухаюсь до своїх думок, над ними з`являється думка, що надто сильно я цікавлюсь особисто собою. Звісно я часто думаю про тебе, про тебе і про тебе, але завжди через призму моєї присутності поряд. Гра уяви дозволяє бути завжди там де ти. Просто бути думками поряд дуже легко, легко переміщатись від одного до іншого і всюди добре. Але ніякого відношення до справжнього життя це не має. Навпаки, коли повертаєшся до холодної вулиці чи чужих людей навколо в кав’ярні, може з’явитись відчуття перебування на розпеченій поверхні пательні. Мозок закипає, стає незручно, все я втікаю, знову до тебе.

Наші намріяні повітряні замки з безліччю кімнат, дверей, подій. Там кожен день новий, нові враження, особистий літак переносить з одного замку в інший: в мене їх багато. Перегони на машинах з потужними двигунами, вечірки на яхті під кращі ритми сучасності. Вміння легко спілкуватись і вміння легко мовчати.

Думаю: де я справжній. В думках і в реальному житті ми різні. Інколи тебе я готовий перенести в частину своїх мрій. Просто говорю тобі про них, лиш тобі розкриваю правду. Не всю. Стаю сильнішим від цього і відчуття справжності охоплює. Коли ділюсь з тобою злістю чи радістю я підписую з собою договір - договір чесності й відданості собі. Тобі це точно не потрібно, а для мене просто необхідність.

Жінкам до речі напевно легше - вони часто само стверджуються спілкуючись і ділячись з собі подібними. Якщо ні з ким, йдуть на різні популярні тренінги, тренінги по спілкуванню та укріпленню віри в себе. Просто говориш, інші просто слухають, в них свої проблеми тому ніхто тебе не оцінює і не дає поради. Відчуваєш себе сильним, відчуваєш, що ти на вірному шляху.

Чоловікам важче - мовчазні й лише вилиці бігають, рот закритий, боїшся випасти з обійми чоловічого племені. Чоловік з чоловіком про почуття не говорить. Не прийнято. І навіть в гуртках по спілкуванню дев’яносто відсотків жінок. Чоловік мовчить. Мені допомагає уява. Хоча в мене все ж таки багато жіночого. Мені з жінкою легко. Я знав жінок, які любили бути серед чоловіків. Думаю вони самі чоловіки в душі. Їх часто можна зустріти: завжди готові вступити в полеміку з мужчинами. Ходять по одному або максимум по двоє. Жінка мисливець, яка віддає перевагу прогулянці перед сидіти перед телевізором.



VPopovich

Відредаговано: 22.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись