Задзеркалля

6

6.

 

Дорогою додому ми майже весь час мовчали. Ми їхали до мене і кожен думав щось своє, хоча мені здавалось, що Нада думала саме про мене. Вдома ми всілись в м’які крісла, Нада замоталась в єдиний мій плед і попиваючи свіже заварений чай спитала:

- Будеш розповідати?

- Про що? Про сьогоднішній сеанс? – відповів я запитанням. – Мені сподобалось, але ще поки не зовсім розумію, як це може мені допомогти?

- Допомогти собі, можеш лише ти сам. Швидше чи довше це буде відбуватись, залежить також від тебе. Це як нарив, котрий вже потрібно відкривати, щоб не уразити весь організм.

- Ти нічого не знаєш, про мене. Про який нарив ти говориш, - досить голосно відповів я Наді. – Ти навіть не уявляєш коли це почалось і в які метастази воно перетворилось.

- Так розкажи мені. Це твоє захворювання не фізичне, тому просто словами й пізнанням можливо ти собі сам допоможеш.

- Нада, - заволав я, - нічим я собі не допоможу. Я втрачена людина для всіх і так буде лиш краще.

- Як так? Що ти маєш на увазі? – спокійно вела далі розмову Нада.

- Я часто думаю, що краще б ці метастази були справжніми, що краще було б зійти з розуму і не згадувати своїх помилок дитинства.

- Всі роблять помилки в дитинстві, але ніхто не повинен через них помирати.

- Та в тому то й справа, - вже крізь сльози проговорив я. Ніхто не повинен помирати. Але я спершу вбив нашу сім’ю, потім тата, тепер себе довожу до самотньої смерті.

Нада мовчала, вона немов розуміла, що я вже не зможу спертись і розповім про себе все: про свою заздрість і ненависть до брата; про свій егоїзм і бажання всім довести, що найкращий; про те, як однієї ночі в сімнадцять років підготувався і втік з дому разом з дзеркалом; про свої поневіряння країною; про пошук свого шляху, про нову сім’ю.

- Нада, мені просто неймовірно важко перебувати з собою на одинці, тому я весь час шукаю когось, а не себе. Я боюсь свого минулого, боюсь колись зустріти свого брата і боюсь заглянути в дзеркало – його очі постійно там мене чекають.

- Прояви доброту до себе. Ти повинен прийняти себе таким як є, зі всіма перемогами й поразками, зі своїми правильними рішеннями й помилковими.

- Я не хочу сам собі співчувати – це прояв слабкості. Все життя мені хотілось стати міцним як дуб, щоб нічого мене не могло схилити.

- Ти напевно все життя якісь дуже серйозні книги, які були написані на металевих листах. А потрібно щось легке прочитати. Ти хіба не чув ніколи, що сильний вітер в лісі ламає першими міцні дуби, котрі не можуть похилитись під вітром, котрі є негнучкими. Ти так само зараз хочеш себе переламати?

- Добре, що ти пропонуєш? Мені що поїхати до брата, заявитись просто так вибачення попросити?

- Тобі потрібно відступити від себе на один крок і побачити себе, побачити своє лице, побачити і зрозуміти, що ти відчуваєш: провину, страх, сором чи все разом?



VPopovich

Відредаговано: 22.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись