Розділ 4. Хм, хто б знав

Я просто мовчки стояла на місці та переводила погляд то на новоприбулих, то на дзеркало. Ніяк не могла зрозуміти, чому вони взагалі ввалилися сюди, наче до себе додому. Наскільки я знаю, це будинок тієї жіночки, але де б я не опинилася, всюди повинна цінуватися приватна власність.

- Ем, а що ви тут забули?- не втрималася я й таки повністю зосередила свою увагу на новоприбулих, вивчаючи їх.

Тут були як жінки, так і чоловіки, проте не було нікого, молодшого за вісімнадцять і старшого за сорок. Напевне, та загадкова жіночка, що зникла, була тут найстаршою. Всі, як один, були одягненими в прості костюми різних кольорів, на краю обшиті однаковими символами, які мені нагадували ті, що були на моєму обличчі.

Вони довго про щось перешіптувалися і я, здається, знайшла їхнього лідера.  Кароокий шатен, який попри свій молодий вік мав надзвичайний вплив на оточення.

- Це обрана,- промовив він після палкої дискусії й подався геть, а я залишилася сам на сам з усіма цими людьми, які були явно не задоволені цим фактом і продовжували сперечатися.

З кожною секундою їхня суперечка набирала нових обертів. Замість придушених голосів я чула вже крики, які переростали у нестерпний вереск.

- Замовкли всі!- не витримала я.- Та хто ви взагалі такі, щоб вдиратися до чужого дому? Скільки вже можна верещати? Ви що, оглухли? Заспокойтеся нарешті! Чули, що сказав ваш командир? Отож, забирайтеся геть звідсіля, бо зараз сама вас повикидаю. А повірте мені, я не в гуморі.

Я й не сподівалася того, що скажу все це. Проте злість та емоції від пережитого проявили себе. А ще з’явилося якесь дивне відчуття, що було дуже далеким й водночас знайомим.

І… мене почули. Всі миттю порозбігалися хто куди, а на одному зі стільців навіть забули чорну сумочку. Це було досить дивним, адже я тихенька (здебільшого) дівчина, яку ніхто ніколи не боявся, а тут…

Продовжувала прогулюватися доволі багато обставленим будинком, намагаючись здогадатися, що ж сталося. Явно не згадка про їхнього командира чи той факт, що я якась там обрана, спричинило такий ефект. Проте що ж?

Відповідь знайшлася вже за секунду, коли я знову мигцем поглянула у дзеркало. Моє волосся м’яко переливалося насиченим вогненним кольором та безмежною синявою, очі також набули такого забарвлення, як і все тіло, проте не воно пофарбувалося, а невловиме сяйво, що охоплювало мене.

Я продовжувала крутитися перед дзеркалом, дивуючись своєму зовнішньому вигляду, як тут вхідні двері тихесенько рипнули, а моя зовнішність знову стала такою ж, як і була. Проте не зовсім до кінця, адже зміни, що відбулися після моєї зустрічі з тією жіночкою, таки залишилися. До речі, символи з обличчя так і не хотіли зникати, як би я їх не намагалася відмити чи ще щось зробити.

Знову почула шерех і брязкіт якогось ланцюжка, тому покрокувала навшпиньки до передпокою. Не знаю, що б робила, якби дім прийшли пограбувати, абощо, але сподівалася, що несподіваний вихід з іншої кімнати буде мені на руку. І це справді було так.

Коли я з бойовим криком вискочила з коридору, то неабияк налякала низеньку сірооку дівчину. Не встигла вона взяти до рук сумочку, як випустила її, вражена моєю появою. Проте я одразу ж помітила, що вона немов заспокоїлася, коли побачила, що я не іскрюся якоюсь дивною енергією.

- Хм… А що як вона магічна?- незчулася, як промовила це вголос. Але судячи з відповіді незнайомки, вона не зовсім зрозуміла мої слова.

- Ну звісно, що ця сумочка магічна. Навіщо я б взагалі поверталася сюди, якби це було не так? Ми й справді тоді зробили не надто тактовно. Проте останнім часом в нас не існує такого поняття, як порядок. Що скаже командант, те і робимо,- посміливішала дівчина і скоромовкою почала розповідати про все.- До речі, мене звати Елевтерія, а тебе? Ой, точно, я ж знаю. Мельнірія. Приємно познайомитися.

Вона хоча й з острахом, проте протягнула мені руку і я потиснула її, злегка посміхнувшись. Одразу зрозуміла, що це дуже добра та мила дівчина, якої немає чого боятися. Принаймні мені.

- Тері,- промовила я, а згодом спохопилася і додала.- Можна ж тебе так називати?

- Звісно,- щиро посміхнулася дівчина.- Тобі, нашій захисниці, можна називати мене як завгодно. Проте мені й справді подобається таке скорочення.

- Стривай, яка ще захисниця?

- Найзвичайнісінька. Правда, я поняття не маю, для чого саме ти тут. Знаю лише те, що ти єдина з посланців, хто наділений досить потужним даром, який на додачу ще й можна розвивати, на відміну від усіх інших. Та й чи не перша серед мільйонів людей, хто за останні роки відвідав наше містечко.

- П-посланців?- здивовано охнула я, пригадуючи розповіді Ніка про загадкових героїв.- Але як? Чому саме я? В мені ж немає нічого надзвичайного.

- Все дуже просто,- стріпнула довгим світлим волоссям Тері.- Тебе виховала одна з нас, передала свій дар. Згодом це зробила ще одна і цим посилила його. Тож не потрібно бути особливим.

- То я ніхто?

- Ні. Ти що? То я так, за звичкою сказала. Геть забула, що ти нетутешня,- замахала руками нова знайома.- Не потрібно бути особливим з вашої звичайної людської точки зору. Але… в тобі має бути щось дивне, неземне, якийсь унікальний дар, прихований глибоко всередині.

- І що це може бути?

- Не знаю,- стенула плечима Тері.- Вони досить різноманітні й ніколи не можна вгадати наперед, що саме варто шукати. Проте цей дар розкривається в кожного у найважливіший момент. А ще ним можна поділитися з кимось, водночас примножуючи й передаючи комусь часткові властивості посланця.

Нова знайома все розповідала й розповідала, а я ж продовжувала мовчки слухати. Думала, що люблю дізнаватися нове, проте зараз мозок реально не витримував. А попереду ж був ще цілий день…

Раптом до мене в голові знову долинув голос Ніка. Здавалося, наче він хоче щось сказати мені, а мозок просто блокував цей сигнал, все ще продовжуючи слухати розповіді Тері про їхнє місто та дивне прокляття, яке слугувало певним оберегом для всієї країни. Підсвідомо розуміла, що це дуже важлива інформація.