Розділ 7. Поєдинок

Тері чекала мене, тож я мусила поспішати. Але на голові все ще був суцільний хаос, тож схопилася за гребінець і на величезній швидкості піднесла його до волосся. Передчуття неймовірного болю з’явилося миттю, проте коли гребінчик доторкнувся до першої ж прядки, я відчула лише як він плавно ковзає по шовковистому волоссю. Мимоволі розкрила повіки й глянула в дзеркало. І… побачила, як волосся м’яким каскадом спадає на плечі, саме виплітаючись із зачіски та розплутуючись прямо в повітрі.

- В тебе таке красиве волосся,- захоплено вигукнула Тері, яка таки піднялася до мене.

Я ж уже трішки призвичаївшись до своєї нової зовнішності, кинула на неї суворий погляд. Це ж втретє вона вдирається до мого дому. Хоча ні, вдруге з половинкою, бо цього разу я таки дозволила їй зайти, але лише до передпокою.

- Та що таке? Ти ж знаєш нас, посланців. Нетерплячий ми народ. От і я не втрималася,- почала виправдовуватися Тері, трішки похнюпившись та задкуючи до виходу з кімнати.

Я ж ще хвилин з п’ять показувала їй гримаси, а потім розреготалася, не стримавшись та почала заспокоювати Тері, яка явно сприйняла все занадто близько до серця.

Ми прогулювалися містом, де здавалося, наче все змінюється щогодини, якщо навіть не частіше. Сьогодні я двічі визирала у вікна з будинку й там то росли дерева з персиками, то з яблуками, а зараз же, коли ми з Тері виходили з дому, то побачила, що це вже груші. Але мені подобалися зміни, бо ніколи не любила чогось одноманітного. Та й розуміла посланців, адже як же буде нудно, коли все сотнями або тисячами років залишатиметься абсолютно таким самим.

Також тут на кожному кроці були як багатоповерхівки, так і одноповерхові будинки, але, як пояснила Тері, одна будівля, не залежно від кількості поверхів, належить лише одному посланцю. Таким чином кількість суперечок з сусідами зводиться до мінімуму й можна спокійно жити, не скаржачись постійно на шум.

Проте якщо якісь суперечки таки виникають чи просто питання, то їх вирішує командант. Адже якщо сила посланців буде направлена цілком і повністю на злість, то або у світі запанує хаос, або він взагалі зникне. А цього б нікому не хотілося.

Ми йшли далі, поки не зупинилися в одному невеличкому кафе. Тут не було нікого взагалі, ні працівників, ні відвідувачів.

Мені було дещо дивно бачити таку суцільну пустку, проте для Тері це було чимось буденним. Пройшовши до просторої білої зали, обрамленої золотими вставками та фотографіями якихось визначних посланців, вона зайняла улюблений столик біля вікна. Я ж пішла за нею слідом, навіть не уявляючи, де має з’явитися їжа.

Тері поглянула на маленьку цятку на столі, завмерши на секунду на місці, і перед нею з’явилося меню на сьогодні. Дівчина спокійно взяла його до рук і почала гортати сторінки, подумки роблячи заміточки, чого б їй хотілося сьогодні.

- Вау,- лише й змогла промовити я, коли за хвилину перед нею з’явився сніданок, буквально нізвідки.

- Тепер твоя черга,- посміхнулася вона.- Але пам’ятай, що тут суворе триразове харчування і ти не зможеш вже зайти сюди після того, як вийдеш доти, поки не настане час для наступного прийому їжі.

- Угу,- тихенько промовила та поглянула на одну точку на столі, намагаючись сфокусуватися на тому, звідки я, як мені порадила Тері.

Пройшло аж п’ять хвилин, поки переді мною не з’явилося меню. Я розгорнула невеличкий шматочок паперу й не змогла стримати здивованого вигуку.

- Ви серйозно?

- Що? Що там?- не стрималася Тері й запитально поглянула на мене.- Тільки не показуй мені свого меню й не випускай його з рук. Якщо це зробиш, то на цьому твій сніданок і закінчиться. Повернешся лише на обід.

- Та тут всього п’ять страв і два напої: вівсянка зі смаком полуниці, банана, малини, чорниці та смородини, узвар та чай. Що це означає? Чому тут немає омлету, як у тебе? Або де хоча б якийсь пиріг чи тортик?

- А де ти жила раніше?

- В дитячому будинку,- тихо промовила я, спостерігаючи, як на секунду її обличчя набуває здивованого виразу обличчя, потім такого, наче вона жаліє мене, а згодом нарешті нормального.

- Зрозуміло... Тоді зробімо ось як: ще раз подивися на датчик на столі й подумай не про дитячий будинок, а про область, у якій ти жила.

Я так і зробила, сподіваючись, що таки зможу поснідати, бо ось уже минуло два дні, як нічого не їла взагалі. І на моє превелике щастя це спрацювало. Переді мною з’явилося не меню,  а якась неначе книга, з переліком різноманітних страв та тим, як вони виглядають. Ніколи не ловила себе на чомусь подібному раніше, але тепер хотілося з’їсти навіть картинку. Кожна страва виглядала надто апетитно.

Коли я нарешті замовила все, чого мені хотілося, то з подивом та якоюсь ніяковістю усвідомила, що ми з Тері вже сиділи не за маленьким столиком, а за його копією, більшою в кілька разів, заставленою різноманітними закусками. І ніхто б не зміг випитати в мене назв усіх страв, які замовила, чим би мені не погрожував або що б не пропонував. Та я навіть чогось одного не запам’ятала. Тиолінаруно – ось що лізло в голову. Здається, це були перші букви з назв цієї смакоти.

Тері дивилася на мене й тихенько посміювалася, а я ніяк не могла визначитися з чого б це його почати.

Коли вже третя страва зникла з тарілки, прямо перед вікнами я  побачила незвичний рух. Так, всі завжди кудись поспішали, але не відскакували й різко поверталися туди, звідки прийшли. Щось явно відбувалося, проте всі просто байдуже ставилися до цього, не затримуючись на місці.

Раптом прямо під вікно кафе вискочили двоє чоловіків, які затято фехтували. В одному з них я впізнала команданта, а іншого бачила точно вперше. Його явно не було серед тих, що вчора вдерлися до моєї домівки.

Обоє вправно відбивали атаки одне одного, то відступаючи, то наступаючи й так просувалися далі вулицею. Я продовжувала слідкувати за ними, поїдаючи пахуче щось та раптом помітила, що командант також дивиться на мене.