Розділ 9. Здається, починається

Наступного ранку я прокинулася від якогось шуму за вікном. Хоча й знехотя, проте все-таки вилізла з під м’якого покривала й все ще не бажаючи розлучатися з теплом, окутала себе ним з голови до ніг.

Нарешті зробивши це і визирнувши назовні, не повірила своїм очам. Вчорашня картинка спокою змінилася настільки, що здавалося, наче це всього лише сон.

Навколо панував суцільний хаос. Всі посланці бігали хто куди. Кожен намагався перекричати свого сусіда й гул наростав щосекунди. А серед натовпу все частіше блискали сталеві леза мечів, хоча подекуди також зустрічала й сагайдаки зі стрілами та луки.

Я буквально зависла біля вікна, спостерігаючи за всім цим натовпом. Постійно виринала думка схоплюватися на ноги й бігти туди, але навіщо? Що я там робитиму? Чи буде мені там місце? Можливо, це взагалі мене не стосується навіть якоюсь найменшою мірою й мою скромну особу просто проженуть геть або навіть позбавлять статусу посланця.

Проте мучитися в роздумах мені довелося не довго. В дім знову ввірвалася Торі. Її волосся аж іскрилося синявою, обличчя таїло в собі гнів та готовність до самопожертви, а в руках дівчина тримала сріблястий лук.

- Чому ти й досі стоїш тут? Мерщій на площу. Зараз буде важливе оголошення. Невже тобі ніхто нічого не повідомив?- скоромовкою прокричала вона, хоча через шум за вікном її слова скоріше здавалися шепотом.

Я ж кинулася вдягатися, проігнорувавши запитання Тері. Думаю, вона й сама вже доволі давно знала відповіді на них. Інакше нова знайома просто не з’явилася б тут.

Ніколи в мене не виходило зібратися так швидко, як зараз. Мозок буквально витягував з пам’яті картинки де що знаходиться, а мені залишалося лише підходити до цього місця й нап'ялювати найбільш підходящі для сьогоднішніх подій речі на себе.

- Де твоя зброя?- запитала Тері, вивчаючи кімнату поглядом.- Вона ж повинна бути тут.

- Я взагалі…

- Знаю, ти поняття не маєш де вона, ніколи в домі не бачила нічого небезпечного, навіть ножів,- зміряла мене на диво презирливим поглядом Тері, проте миттю напустила на обличчя маску байдужості.- Ох вже ці…

Проте вона не завершила своєї тиради. У кімнаті все заіскрилося так, що я аж очі мусила прикрити рукою.

За кілька хвилин все стихло і в домі, і надворі. А я, нарешті розплющивши очі, з подивом побачила на своєму ліжку меч, що ще досі іскрився, але вже значно слабше.

Не втримавшись, підійшла до цієї краси та провела рукою по сталі, руків’ї. Проте як тільки забрала руку, помітила як на ньому з’являється малесенький надпис «Мельнірія».

- Вау,- тільки й змогла промовити та обережно підняла його, боячись навіть замастити злегка спітнілими долонями ідеальні сплави металу.

Дивна впевненість, якої досі не було, охопила мене і я зробила елегантний випад з мечем у бік Тері. Це було для мене настільки природно, що аж сама здивувалася своїй хоробрості.

Мимоволі відвела погляд від найбільшої своєї цінності й поглянула на обличчя Тері. Вона аж пополотніла від страху й все не могла відвести зляканого погляду від меча. Руки дівчини тремтіли та гарячково то тягнулися до лука, то знову безвільно опускалися.

Я здивовано спостерігала за нею, поки нарешті не усвідомила, що меч знаходиться аж занадто близько до шиї Тері, їх відділяв лише один метр.

- Ой, пробач, захопилася. Все добре?- кинулася я до неї. Проте як тільки загроза минула, вона неначе здиміла з мого дому.

Я ж лише хмикнула. Як кривитися через те, що я досі не шукала своєї зброї, то будь ласка, а коли випадково мій меч опинився занадто близько до неї, то вже панікує й тікає геть. Але ж я не могла завдати їй жодних ушкоджень, хіба не так?

Ох, сьогодні Тері відкрилася для мене зовсім з нового боку. Це презирство, вдавана хоробрість… Ще з дитячого будинку страшенно ненавиділа таких людей.

Мене аж пересмикнуло, а по тілу пробіглося легке тремтіння.

Не бажаючи зосереджуватися на цьому, спустилася на перший поверх і вийшла з дому, автоматично накладаючи захист на будинок, як навчила Тері. Виявляється, він спрацьовує лише тоді, коли його власника немає вдома. Але ж як добре було б, щоб не було незваних гостей. Сумніваюся, що тепер взагалі до мене будуть навідуватися ті, кого я справді хотіла б побачити. Думаю, Тері ще принаймні кілька днів не захоче наближатися до мене.

Ще прямо біля мого дому мало не наткнулася на ще одного посланця. Вогненний надпис на її сагайдаку свідчив про те, що дівчину звати Кастелінавія. Вона ввічливо вибачилася та поспішила далі, а я, вражена щирістю слів посланця, вирішила її наздогнати. Адже й справді, вперше бачу тут справжні емоції. Чи може у моїй голові знову виникла помилкова думка? Я ж і про Тері думала, що вона могла б стати мені чудовою подругою.

Наздогнавши власницю рудого, аж вогненного волосся, порівнялася з нею і злегка кивнула, посміхнувшись. У відповідь отримала таку ж саму щиру посмішку, проте посланець вперто мовчала, очікуючи на щось.

Перейнявшись її станом, також приготувалася до найстрашнішого. Тільки тепер якось знову захотілося поглянути, що ж відбувається навколо. Почала крутитися навколо своєї осі, подумки відмічаючи зміни в тому, що мене оточувало.

Міська площа неначе розширювалася щосекунди, збільшуючи кількість місця для посланців, що все прибували. Ніколи б і не подумала, що в цьому, здавалося б, малесенькому місті, живе так багато людей.

А ще з подивом відзначила про себе, що площа збільшується за рахунок будинків, що знаходяться поруч. І вони не телепортуються, а просто зникають. А мій же за два квартали звідси знаходиться. Якось не хочеться втрачати перший свій будинок, бо так вирішила магія чи хто там її контролює.

- Не хвилюйся. Це тимчасово. Коли всі розійдуться, вони повернуться на свої місця,- прошепотіла руденька Кастелінавія, хоча я вже подумки вирішила називати її Лія. Та й скорочена версія імені їй дуже пасує.

Хотілося запитати ще щось. Можливо, дізнатися, навіщо стільки посланців зібралося тут, чому всі вони зі зброєю напоготові. Проте на обличчі Лії побачила таке ж нерозуміння всього, що відбувається, як і у себе самої.