Розділ 11. Наче все, проте чи надовго?

Бувають миті, які змінюють одна одну настільки швидко, що ти навіть не помічаєш. Все відбувається якось неначе віддалено, здається наче події не мають ані найменшого відношення до тебе.

Проте є певні періоди в житті, коли кожна секунда тягнеться нестерпно довго. Ти дивишся на щось і розумієш, що безсилий. Від приреченості та неможливості вплинути хоча б якось на ситуацію хочеться вити.

Так було і зараз, коли я споглядала муки Лії. Красиве обличчя якої вже навіть якось забулося, навіки закарбовуючи в моїй пам’яті мертвотну блідість та усмішку, щоб…підбадьорити мене.

Я сиділа, скорчившись, біля неї. Забула про гострі леза мечів, що так і норовили пройтися по моїй нещасній шиї. Не зважала і на нещадні стріли, одна з яких і завдала таких нестерпних страждань Лії. А бій, що точився навколо, здавався чимось далеким та таким…буденним…

Ще сильніше стиснула руку Лії. Хотілося показати дівчині, що я поруч. Хоч ми й не були знайомими, відчувалося наче це моя найкраща подруга, яку вперше зустріла після довгої розлуки й не хотіла знову втрачати.

Аж раптом ледь помітне сяйво окутало рану дівчини. Уважно оглянула всіх присутніх, проте вони були надто зосереджені на битві й ніхто цього не бачив окрім мене.

- Невже це я?- промовила від несподіванки та захвату, коли побачила, що від рани Лії не залишилося майже нічого.- Такий мій дар?

- Оце вже точно ні,- посміхнулася Лія і спробувала спертись на ще досі ослаблу руку.- Думала, ти знаєш. Посланці можуть зцілювати самі себе, коли зброя, що їх поранила, знаходиться на безпечній дистанції.

Я було хотіла задати ще якесь питання, але лише хапнула ротом повітря, відчуваючи, що зараз не зможу видавити з себе нічого. Мене охопило якесь розчарування, адже й досі не могла збагнути, що за дар криється в моїй магії. Проте водночас відчула і надзвичайну радість через те, що з Лією вже все добре. На обличчі дівчини вже знову палахкотів рум’янець, а вогняне волосся стало неначе ще яскравішим, ніж було раніше.

- Дякую,- тихенько промовила вона й підвелася на ще досить хиткі ноги, готуючись продовжити боротися.- Для мене дуже багато важить все, що ти зробила.

Також піднявшись, я злегка кивнула й підняла меч. Проте нова сирена знову знерухомила та оглушила всіх присутніх пронизливим писком.

- Ану заспокоїлися!- неначе громом прокотилися слова команданта над площею, поки дивна магія нерухомості ще втримувала посланців.- Проти кого ви воюєте, за що боретеся? Купка повстанців вирішила показати хто вони такі й влаштували диверсію, а ви вже тут як тут, готові битися одне проти одного. Що з вами? Це ж ваші друзі, побратими, сусіди! Невже не бачите, що ви всі на одній стороні? Двадцять посланців загинуло! А заради чого? Щоб ви повимахувалися тут своєю зброєю? Нудно стало, чи що? Якщо так, то відсьогодні оголошую посилений режим роботи, а у вільні від нього години будуть проходити тренування. Хочете попрактикуватися – йдіть туди. А зараз негайно опустіть свої луки та мечі та розійдіться по домах. Тих, кого буде побачено мною особисто чи моїми помічниками на вулицях, негайно буде визнано повстанцями й позбавлено сили та подальшого нормального життя за межами містечками. Я все сказав!

Ще поки командант говорив, уважно стежила за ним, кожним його словом. Чорне волосся та довгі поли розвівалися вітром, додаючи ще більшої грізності словам. А обличчя Рея іскрилося люттю. Його страшенно розгнівали події сьогоднішнього дня.

Натовп слухав його уважно. В очах усіх читалася повага та я розуміла, що кожен в цьому натовпі поділяє думку команданта. Але було одне питання, що ще з початку промови гризло мене з середини: «Якщо зупинити це все було так просто і швидко, то чому він не зробив цього ще на самому початку?»