Частина 3

Яна не обирала якогось конкретного маршруту, просто обрала напрямок за покликом серця, інтуїтивно відчувала, це – було правильним рішенням.

Сонце сліпило очі, не рятували навіть сонцезахисні окуляри. Та сховатись було ніде. Багатоповерхівки у мовчанні ловили у вікнах та вітринах пустотливих сонячних зайчиків. Всюди снували люди. Хтось поспішав, хто плівся немов черепаха бувши на своїй хвилі деінде, але не тут і зараз у реальному часі. Хтось реготав, хтось сварився, викрикуючи гучні, різкі фрази, а хтось цілувався. Місто жило своїм життям, рухаючись назустріч новому дню в шаленому темпі, не скидаючи швидкості, летячи на повних вітрилах.

Дівчина ж не пришвидшувала свого кроку, хоча це зовсім не було в її стилі. Зазвичай, вона не відчувала землі під ногами, завжди кудись бігла стрімголов, розвивала бурхливу діяльність, і знову поспішала. Просто поспішала жити. Про таких кажуть, що вони якимось чином відчувають наближення смерті, тому й сповнені страхом чогось не встигнути, пропустити повз, кудись запізнитись, важливе проспати. Та в цьому випадку, життю дівчини нічого не загрожувало. Навпаки, доля подарувала їй довге, щасливе життя.

Повз пливли яскраві рекламні вивіски, легко розсікаючи дорогу – автомобілі, невисокі, кущисті дерева,  паркани, обіймаючі парк, не зрозуміла будівля. Напроти останньої Яна завмерла. Повільно повернулась до будівлі, що стала причиною її вимушеної передчасної зупинки. Що стало тому причиною? Невідомо. Ніби й споруда як споруда, та щось було у ній неправильним. Найперше, що викликало сумніви, так це душевний неспокій. Не зважаючи, що перед дівчиною знаходиться не релігійна установа, церква чи маленька капличка, виникало непереборне бажання осяяти себе святим знаменням – перехреститися.

Сама архітектура будівлі викликала непідробний інтерес, натомість очікуваному побоюванню, до витвору мистецтва. Вона нагадувала кам’яну печеру. Не надто висока, у три поверхи заввишки, з відсутніми прямими лініями та була позбавлена прямих кутів. Панувала повна асиметрія. Саме через це вона нагадувала море, ласкаве море, з легкими, граючими хвилями. Безліч вікон, були ніби випадково притулені, у формі квадрата і майже однакові за розміром. А отже усередині малось багато кімнат. Ковані балюстради, майоріли химерними вензелями, посередині яких красувалися декоративні металеві горщики з пишними кущиками лаванди. З кольоровою гамою самої будівлі, таке поєднання виглядала гармонійною, адже використана фарба мала максимально природне забарвлення. Світло-сірий камінь, з блідо жовтими вкрапленнями, які відблискували ніби золотом, надавали казковості та певної містичності цій споруді, водночас вона вражала величною простотою.

Ніби восьме чудо світу, створена здавалось не руками талановитого архітектора, а самою природою. Немов би  існувала тут поза часом і простором, адже її не можливо було не помітити, це не голка в купі соломи. Але протягом років навчання залишалась справді непомітною для Яни, та й з дівчат ніколи ніхто не згадував її, хоча вони полюбляли обговорювати різні дивини. Дівчина не вперше знаходилась у цьому районі, і якби в пам’яті закарбувався образ цієї незнаної досі будівлі, однозначно згадала б, упізнала б її, а не навпаки, намагалась знайти  спогади про неї у найвіддаленіших куточках пам’яті. Таке однозначно відклало б значний емоційний відбиток. Та відкриваючи її, ніби шухляди великого комода, не знаходила потрібного, очікуваного відблиску. Значить, раніше споруди не було тут, новобудова не інакше. Але, що знаходилось за її міцними, кам’яними стінами? Адже жодної вивіски, чи ще чого-небудь, що давало б відповідь на запитання, не знаходилось.

Територія, на якій знаходилось творіння, не виглядала занедбаною, точніше не була такою зовсім. Невелике подвір’я рясніло пишними кущами папороті, поруч з якими гордо звеличувалися білі лілії, рівненькими рядочками майоріла вербена. Металевий паркан, що огороджував її від сторонніх, тісно оплітали насичено червоного кольору, кольору крові, в’юнкі троянди, які ніби вдихали життя у холодний чавун, оплітаючи його гірляндами квіткових пагонів. Контраст аскетичного, похмурого огородження з яскравими плямами бутонів, здавалось здатний налаштувати, як би це дивно не звучало, на спокій та умиротворення.

Яні страшенно хотілось потрапити до цієї будівлі, і нарешті дізнатись, що ж приховує вона в собі, за міцними, неприступними стінами. Але надмірна допитливість часом грала з дівчиною у злі жарти. Та навіть це не зупиняло її, в крові вирував адреналін, викликаючи одночасно острах і тріумфування. Тому навіть наявність швейного інструменту в одному місці, не дозволяв залишити вирішення життєво важливої справи завтра. Так і померти можна було від цікавості.

Ще раз поглянула на споруду, шукаючи вхід до неї. Та сталась дивина, дверей тут не було. У черговій спробі їх все-таки знайти, Яна перерахувала усі вікна, їх виявилось тридцять дев’ять. По тринадцять штук на кожному поверсі, яких було тільки три. Це тільки з одного боку, фасаду. Цікаво, чи так було з кожного? І скільки їх було взагалі? Та дізнатись про це, поки що, не було можливості.

Нарешті зробивши крок до хвіртки, з тремтінням у руках торкнулась поверхні й спробувала штовхнути її вперед. Вона не піддалася натиску,  але дівчина відчула між пальцями коливання повітря, і там де нібито відходили хвилі, з’явились бліді іскорки, ніби снігова крупа. Хвіртка так і не прочинилась й не впустила нахабну гостю. Але ж хто так просто здається, не спробувавши відчинити її якщо не з першого, то з третього, а то й десятого разу? От і Яна не здавалась. На зміну цікавості, прийшов азарт. На чистій впертості вона не полишала справу, яка дедалі більше розпалювала бажання потрапити на кляте подвір’я, а вже потім у саму будівлю.