Частина 12

 - Як справи у дівчат? – Лідія неочікувано з’явилась у видавництві, хоча про свій візит завжди попереджувала, та й вночі бачилась з племінником. 

- І тобі доброго ранку, тітонько. Все добре у них, от думаю про нове покарання.

- Бачу, що хтось сьогодні не в гуморі? – Останнім часом паскудний характер Олександра давав про себе знати. 

- Не знаю про кого ти говориш. Може допоможеш, голова не варить зовсім. – Особливо хотілось покарати Яну.

- Вони вже працювали над листуванням з читачами? – Лідія дістала з паперового пакета чудернацьку рослину в горщику  й розмістила її на робочому столі. Побачивши певну загальмованість, зрозуміла очевидне. – Ну от і придумали.  

- Дякую тобі за допомогу  і за це ось. – Кивком голови вказав на горщик. 

- Ну все, мені час йти, забарилась я з тобою. - На півдорозі зупинилась.  - Ти тільки студенток мені не ображай,  бо знаю я вас чоловіків. 

- Образиш їх, особливо деяких. Самі горло перегризуть.  - Сказав він сам собі, бо тітонька вже пурхнула з кабінету. 

Не довго думаючи спустився до читального залу, до цього часу панянки вже мали з’явитись у видавництво. Нехай займуться чимось корисним і для себе і для нас. Подумав ще про те, що можна було б і щоденники перевірити: чи ведуться записи, які завдання вже виконали, які були поставлені, та й взагалі поцікавитися, на якому етапі знаходиться дипломка. Роботи не початий край.

Як він і передбачав, дівчата сиділи за столиком й дуже голосно щось обговорювали. Аромат парфумів та кави заповнював собою увесь простір кімнати, ставало задушливо й навіть паморочилось в голові. Дівчата переходили на підвищені тони, ще б трохи - і молодий чоловік став би свідком рукоприкладства. 

- Що тут відбувається?  - Гучний голос та серйозна інтонація зробили свою справу, дівчата замовкли, але не перестали пропалювати одна одну полум’яними поглядами. - Нудьгуєте? Зараз я швидко це виправлю. Ходімо.  - Повернувся й поспішив покинути читальню. 

- Куди ми йдемо? - Подала голос Віта.

- Працювати.  

Кожного дня до відділу листів і зв'язків з читачами надходить велика кількість листів, рук бракує щоб опрацювати увесь цей потік, кожному приділити увагу, не даремно репутація “Ареса” вже стільки років тримає планку. От і дівчата мають спробувати себе у цьому, попрацювати, відчути себе професіоналами, які можуть дати гарну, влучну відповідь на запитання читачів та опрацювати ту інформацію, яку вони безпосередньо надають. Адже у видавництво надходить купа листів, як паперових так і на електронну адресу, і незважаючи на великий штат працівників - все опублікувати неможливо, але і образити читачів теж не можна. Але можна їх цитувати в публікаціях, тож студентки  робитимуть огляди листів.

Зупинившись перед скляними дверима, за якими ховався ще один вулик. Працівники снували  туди сюди, перебирали принесені листоношею лантухи з паперовими посланнями, передавали їх один одному, мабуть, у кожного був свій напрямок, своя тематика, у якому він був фахівцем. Олександр повернувся до дівчат, ще раз оглянув їх. Серед них не знайшов знайомого зухвалого погляду, який робив його небайдужим. 

- Проходьте, будь -ласка! - Відступив в сторону й галантно відчинив перед ними двері. - Ну ж бо, не соромтеся! Відчувайте себе ніби вдома.  - Потім вже керівниці відділу. - Софіє, введіть дівчат в курс справи. На вечір чекаю звіт про сьогоднішній день. Ну все, гарного дня, крихітки! - Хотів вже накивати п’ятами, але згадав. - Віталіно, ходімо зі мною, віддам тобі листи отримані вранці. 

Дівчина неохоче поплелася за керівником, вона здогадувалась, що не просто так він покликав її за собою. Ніколи в житті листи не передавались до його кабінету особисто, завжди залишались за стінами цього відділу в руках  спеціально навчених людей. Про це свідчила реакція на його слова пані Софії. Ледь завернули з коридору до великої зали, Славінський різко зупинився й так само блискавично повернувся до Віти обличчям. 

- Де твоя подруга? - Запитання прозвучало закономірно, саме на це й очікувала дівчина.

- Яка конкретно? У мене їх багато.

- Не блазнюй. Ти прекрасно розумієш кого саме маю на увазі. - Він починав дратуватися. Тепер стало зрозуміло, чому ці дві дівиці так швидко прив’язалась одна до одної. 

- Вдома, рани зализує. - Спокійнісінько відповіла вона, демонстративно розглядаючи новенький манікюр. 

- Які ще рани? Що ти маєш на увазі? - Уперся рукою об стіну, щоб мати хоч якусь опору й не розізлитися остаточно. 

- Вам краще знати. - Продовжувала стояти на своєму.

- Тобі пощастило бути улюбленицею Лідії, була б моя воля, вигнав би до бісової матері! - Його голос вже був схожим на зміїне шипіння. От-от і вкусить! 

- І вам нехай щастить! - Подарувавши свою найщирішу посмішку, поспішила забратися геть з-перед очей керівника, бо точно договориться. 

Навіть не роздумуючи, Славінський поспішив за верхнім одягом до кабінету, накинувши його зверху прихопив із собою ще подарований Лідією вазон, йому він нідочого, зав’яне та й потому. А так, його хоча б доглядатимуть, якщо звичайно приймуть подарунок й не розіб’ють ним голову. 

Його сповнювали дивні відчуття: переживання за стан дівчини, роздратування, бо звістка про це пробила кригу, але чи правильно він усе зрозумів. І якщо так, чи взаємним є те, що проростала в його серці й покривало його квітами.