Розділ 11

Незважаючи на те, що Ян часто чинив протизаконно, він ніколи не думав про те, що колись потрапить до в’язниці.

Перші декілька годин хлопець намагався бути бадьорим і не втрачати віри, що його друзі врятують його. Але минав час, і він усе більше усвідомлював, що для розбійників роздобути п’ятдесят тисяч золотих монет для його звільнення фактично нереальна задача.

Тоді Ян почав згадувати все своє життя. Перші шість років усе було справді чудово. Вони втрьох (сам хлопець, його мати та Марк, син їхніх сусідів, що померли через декілька місяців після народження хлопчика) жили дружно. Грошей, правда, у них не було багато, але то не було бідою. А тоді мати Яна загинула від важкої хвороби. Маленький хлопчик був надзвичайно сильно пригнічений через таку серйозну втрату та не знав, що ж робити далі. На щастя для нього, Марк сам про все попіклувався. Незважаючи на те, що йому було всього-навсього шість років, хлопчик тверезо оцінив усі можливі варіанти заробітку та зрозумів, що єдиний вихід для них — розбійництво. Так усе й розпочалось…

Коли важкі залізні двері до камери зі скрипом відчинились, Ян навіть не глянув у той бік, бо вже знав, що то прийшли гвардійці, щоб відвести його до місця проведення страти. Але виявилось, що хлопець помилився.

— Ти вільний, — промовив ніжний голос, володарку якого він так хотів побачити.

Ян одразу ж схопився на ноги та радісно підбіг до Елізи. У ніжно-рожевій сукні, оздобленій блискучим мереживом, дівчина виглядала наче справжнісінька фея, казки про яких розповідають маленьким дітлахам.

Але коли Ян трохи вгамував своє щастя, у його голові з’явилося декілька неприємних запитань.

— Елізо, як тобі вдалося роздобути п’ятдесят тисяч? — запитав хлопець про те, що хвилювало його найбільше з усього.

Дівчина спохмурніла та міцно стиснула свої світло-рожеві вуста, не поспішаючи відповідати, але потім усе-таки чесно сказала:

— Я уклала вигідну угоду.

Еліза підняла руку та продемонструвала масивну обручку на безіменному пальці. Перші декілька хвилин Ян міг лише мовчки витріщатись на дорогу прикрасу з гербом королівської родини, аж доки цілком не усвідомив новину. Тоді хлопця охопили гнів і образа. Він не очікував такого від цієї дівчини.

— То он ти яка! Готова так просто лягти під королівського нащадка?! — вибухнув Ян. — Ну звісно ж куди мені, простому хирлявому рудоволосому розбійнику, до прекрасного та, що найважливіше, пребагатого принца Ігоря?!

— Та я тебе врятувала цим своїм рішенням! — обурилась такій реакції Еліза.

— Не варто було, — зі злістю прошипів Ян, а тоді поспішив залишити свою в’язницю, не бажаючи ні секунди більше залишатися в цьому жахливому місці в компанії дівчини, вчинок якої він вважав преогидним.