Розділ 1. Початок кінця

“Якби існувала лише одна істина, неможливо було б намалювати сотню полотен на той самий сюжет".

(Павло Пікассо)

Віка

- Я зробив помилку, - серйозно починає Андрій.

- Щось з фінансами, котик? - одразу запитую я, знаючи як серйозно мій чоловік переживає всі справи, пов'язані з його стартапом. Наскільки все серйозно..?

- Я не думав, що все так буде, мась. На ось, подивись, - простягає мені свій смартфон, а я відпускаю активного Марчика на підлогу, щоб краще зосередитися на читанні. Що ж там такого сталося-то?

"Ти - моя особиста причина прокидатися щодня..", "Я вже дико скучив за тобою, за твоїм голосом"... Що...?! Пробігаюся очима по рядках повідомлення, не розуміючи їхнього змісту... Не може бути... Що за..?! Дивлюся квадратними очима на адресата, перечитую повідомлення... Олена..?

- Як..? - ледь видавлюю з себе.

- Я ж кажу, це була помилка, мась. Це більше не повториться. Я просто хотів, щоб ти це від мене дізналася, а не від когось ще.

- Чому..? Як так сталося..? - пробую сформулювати свої думки, які хаотично бігають в моєму мозковому колайдері, але виходить це поганенько. Я в шоковому стані, настільки сильному, що все ще продовжую поводитися нормально: сенс прочитаного ще не докінця дойшов, мабуть.

- Та якось так вийшло.. Розговорилися на хрестинах, переписувалися, а далі ти бачила. Але я помилився... Не така вона людина, як я вважав... Ніхто не може мене шантажувати!  Ще й таким-то! Сука бездушна... Могла б хоча б оцінити такий текст...

Він це серйозно..? Боже, мені здається, що я сплю чи потрапила в якийсь кошмар наяву... Як мені прокинутися з цього..?

- Але нічого, мась, - продовжує свій задуманий монолог мій чоловік, згинаючи серветку у формі орігамі. - Такі ситуації хіба зближують сім'ї, тому в нас все буде добре.

Добре? Та в нас все було добре... Навіть чудово, я б сказала. Чи це я просто літала на своїй рожевій хмаринці, не помічаючи очевидного..?

Мене не покидало відчуття, що зі мною поділилися лише якимось куском правди, ретельно заховавши основну страву: надто сильно вже Андрій хотів зам'яти все й перегорнути цю сторінку пошвидше... Хоча про яке таке відчуття я можу говорити, якщо останні два місяці, я схоже, взагалі жила однобічною ілюзією щасливого сімейного життя..? Боже! В голові не вкладається...

- Андрій..? - я підсуваюся ближче до водійського сидіння, щоб не розбудити сина.

- Гм?

- Ти...її любиш...? - я таки це видавила з себе. 

Боже, запитувати у свого чоловіка чи любить він іншу... І це всього якихось два роки по шлюбі, коли спогади його признання в коханні все ще приємно прокручувалися в голові, принаймні вчора...

Це було одне з наших перших побачень - друге, якщо рахувати офіційні виходи в люди. Ми якраз поверталися після романтичної театральної вистави додому. Андрій наполіг на тому, щоб провести мене безпосередньо до квартири, нехай я й не бачила у цьому великої потреби.

Перед дверима він легко розвернув мене до себе, припавши до моїх вуст палким поцілунком. Які ж вони були солодкі тоді! Перші. Справжні. П'янкі. Від них перебивало подих й паморочилася голова, заставляючи сумніватися у реальності всього навколо.

Андрій першим закінчив поцілунок, заглядаючи в мої очі, все ще затуманені пеленою солодких щойно пережитих митей. Завмер на якусь долю секунди, немовби щось зважував, а потім повільно видихнув, ніжно проводячи пальцем по моїх привідкритих від здивування губах.

- Люблю тебе...

Андрій. Мене. Любить. Блискавка прошила мою свідомість, залишаючи після себе наелектризовану пустоту. Андрій мене любить! Не можу до кінця повірити в реальність цих слів, проте вони досі бринять в моїх вухах, наповнюючи мене неймовірним щастям...

І тут два роки по тому таке...

- Не знаю...

- Тобто не знаєш..? - розгублююся я. - Ти мені ніколи такого не писав... Навіть на початку наших стосунків.. - це, мабуть, те, що зачепило найбільше. Для мене таких слів ніколи не знаходилося. Андрій взагалі запевняв, що емоції - не його сильна сторона і я з цілковитим розумінням ставилася до цього, а тут... В тому повідомленні бурхливі емоції читалися між рядків, які моя оперативна пам'ять вже встигла завчити...

- Мені просто цікаво з нею було, розумієш? А про повідомлення... Не надавай йому такого значення: просто настрій такий був, порив, не знаю.

- Порив..? Чекай.., - зіставляю дати того клятого повідомлення з моєю надто хорошою пам'яттю. - Це після того як вона була у нас в гостях останній раз..? Тоді коли ти її відвозив додому..?

- Та, - неохоче підтверджує Андрій, міцніше стискаючи руль.

- Між вами ще щось було..? - нервово ковтаючи, запитую я: мені потрібно це знати..

- Та ні. Кажу ж, лише переписка. Ну і зустріч, яка так і не відбулася.

- Чому..?

- Вона в останній момент скасувала...

- Але перед тим погодилася..? - Серйозно..? Як так..? Чому..? Невже їй було аж настільки наплювати на мене..?

- Ага, - підтверджує мої неіснуючі досі кошмари Андрій, в якому я більше чотирьох років бачила лиш все найкраще. Я була певна: ніколи не опинюся в такій ситуації як зараз і ось я тут...

- Чому, Андрі..? Що в ній є такого, чого немає в мені..?

- Не знаю, Вік, думаєш я над тим задумувався? - втомився вже від моїх розпитувань чоловік. - Просто потягнуло і все. Так буває. Та й між нами взагалі нічого не було. Не розумію, чому ти так реагуєш. Ніякої зради по факту не було..

- Ти серйозно зараз..? - на злість і скандали мене поки не вистачає. - По-твоєму це все нормально..? А вона..? - не можу називати свою подругу й за сумісництвом хрещену нашого сина на ім'я. - Як вона могла все це допустити?

- Мені здається, їй це подобалося. Може, навіть вона була ініціатором цього. Постійно крутилася біля мене, засиджувалися в нас допізна, вдягалася так по-особливому, коли приходила...

- Ти це все хочеш на неї звалити..?!