Розділ 8. В очі страху

"Страх показує нам один світ, а любов - інший. Ми вирішуємо, який зі світів реальний. І ми вирішуємо, в якому світі нам жити".
(Луїза Хей)

Віка

- Киця, ходи-но сюди, - приторним голосом кличе мене Андрій, тягнучи за руку до себе. Саджає мене на коліно й одразу тягнеться до моїх вуст за поцілунком.

- Ей! А як же я? - зупиняє його Олена,  вмощуючись на іншому коліні - Так швидко встиг забути, котику?

- Та йди ти! - відштовхую наглу заразу. - Пішла звідси!

- Оу, як ми войовничо налаштовані! - дивується ще якась краля, обіймаючи Андрія за шию. - Дружина, так, любчику? Не познайомиш нас?

- Нагадаєш, як тебе звати..? - нахмуривши чоло, просить мій чоловік, явно не пригадуючи імені цієї спідниці.

- Та, ти дійсно став забудькуватим, Андрію, - розчаровано копилить губки дівчина. - Шкода... Хоча, знову нові відчуття, мабуть, не так-то й погано, чи не так?

- Ви це зараз про що..? - з острахом питаю я, спостерігаючи за змовницькими поглядами всіх трьох.

- Точно дружина, - повторює дівчина, чиє ім'я мій чоловік так і не зміг згадати. - А казав між вами секретів нема, - перекривлює Андрія та сучка, масажуючи йому шию.

- Це все неважливо, - відмахується від рук нав'язливої масажистки чоловік. - Я тільки твій, мась.

- Ну та, десь так на тридцять відсотків, - пирхає Олена, заходячись диявольським реготом, від якого я, важко дихаючи, нарешті прокидаюся...

Блін! От насниться ж! Роблю кілька глибоких вдихів для заспокоєння... Мої хлопці ще мирно сплять: Марчик зліва згорнувся солодким клубочком, Андрій - розкинувся справа, зайнявши добру половину ліжка.

Шоста ранку... Мені б теж не завадило ще поспати, але після півгодинного перевертання з боку на бік, розумію, що це безнадійно. Надто багато думок зібралося в голові, активно прокруючись з початку в кінець. Як би я не хотіла вірити, що розбірки з Оленою позаду, реальність, чи то пак підсвідомість, активно демонструє мені, що до крапки в цій історії ще ой як далеко...

Вихідні пройшли на адреналіні з абсолютною вірою в те, що я викреслила її зі свого життя. Поставила на місце раз і назавжди, так би мовити. Все було прекрасно, поки вночі до мене не почали приходити оці ідіотські сни... Схоже, ті її слова про потенційних інших таки закарбувались в моїй підсвідомості, як би я не намагалася їх стерти: ми ж почали нову сторінку. Не хочеться бруднити її подібними сумнівами. Тому, власне, я й не розповідала Андрію про ту її дурнувату фразу, яку вона кинула тоді просто так. Хоча в тому, чи було це просто так, я дедалі більше сумнівалася... Може, у неї були якісь підстави так думати? І яка ця 'вся правда', яку вона мені так активно пропонувала..?

Ці питання згризали мене зсередини, заставляючи знову й знову сумніватися у підставах нашого другого шансу. З одного боку, мені до болю в кістках потрібно було знати відповіді, а з іншого... З іншого, я ніяк не могла набратися сміливості озвучити їх бодай собі, не кажучи навіть про Андрія чи її...

Не хотілося псувати все знову. Ці вихідні були такими затишними, такими сімейними. Довгі прогулянки в парку. Теплі домашні власноруч приготовані вечері, а потім перегляд фільмів під смачнюще морозиво - як колись давно, коли нас було тільки двоє...

Не хотілося знову мучити себе і його питаннями, які вели в нікуди. Навіть якщо щось і було, то це в минулому, чи не так? Проте, судячи з того, що раз за разом я таки поверталася до цих запитань, мені все одно було життєво важливо дізнатися відповіді на те, що мене так мучило. Навіть, якщо це було в минулому, я все одно мушу знати...

А ось і будильник Андрія... Нарешті ранок. Пора зав'язувати з цим аналізом снів й повертатися до реальності, в якій мене сьогодні чекає чимало кулінарії: все якраз закінчилося.

- Ти чого не спиш, мась..? - дивується Андрій, вимикаючи повторний будильник.

- Та, багато роботи, - відмахуюся я: розповідати про свої надто реалістичні сни якось не хочеться.

- Відпочила б, поспала як слід...

- Та мені нормально, - запевняю я. Зараз, коли можна спати, мало не всю ніч, нехай і з невеликими сонними перервами на годування, - це просто казка. Ніяк не порівняти з тим постійно перерваним сном півроку тому та з вкладаннями на ніч о пів на четверту ранку...

- Ну дивись, - знизує плечима Андрій, виходячи з кімнати.

Я тихенько відповзаю від Марчика, накидаю халат і прямую на кухню. Поснідаю в тиші, нікуди не спішачи, хвилин з п'ятнадцять...

- Андрій, тобі дзвонять, - тихо кличу чоловіка, який якраз прасує собі чергову сорочку на день: без цього офіційного стилю він би просто не був собою.

- Принеси, будь ласка, мась.

Беру його чорний телефон, ковзаю поглядом по екрану - а це вже цікаво.

- Алло? - приймаю виклик, натрапляючи на повний нерозуміння погляд Андрія. - Чи будемо ми завтра на прийомі в Олени Вікторівни? - перепитую я, свердлячи роздратованим поглядом чоловіка: тепер моя черга не розуміти, схоже.

Андрій щось нерозбірливо махає мені руками. Мабуть, жестами хоче показати, щоб я передала йому телефон, але мені плювати, от чесно.

- Ні, не будемо. І, взагалі, ми розриваємо з нею декларацію. Прошу більше нам не телефонувати, - завершую виклик я, киваючи Андрію. - І що це все має означати, а?

- Мась, просто Марчику потрібно на огляд до педіатра, ось і все.

- Марчику потрібно на огляд, та? Чи, може, це тобі треба на огляд до неї, а?!

- Ну чого, ти починаєш, Вікусь.. Ми ж вже все вияснили...

- Я теж так думала, Андрі, а тут ось... Нова несподіванка, ти дивись! - істерично хіхікаю я: мої нерви не очікували таких новин з самого ранку, тим більше після того дурнуватого сну. Знову, це ідіотське відчуття, що за твоєю спиною відбувається стільки всього, а я, наївна, навіть про це не здогадуюся.

- Я просто забув тобі сказати, Вік, от і все.

- Просто забув? Ти серйозно чи знущаєшся?!

- Боже, Вік, не починай! У мене купа справ. Ця вечеря була на голові, тепер цей проект з Адамом! По-твоєму, я маю час думати, що тобі треба розповісти, а?!