Розділ 9. Скелети в шафі

"Таємниці й обмани - це те, що ми приймаємо, дорослішаючи".
Дж. Роулінг "Гаррі Поттер і смертельні реліквії"

Андрій

Черговий ранок зіпсувала! І як їй тільки це вдається? При чому без жодних зусиль навіть! Завелася з пів оборота, ще й через якусь дрібницю-то! Та я взагалі вже встиг забути про той візит! Записався тоді на емоціях до неї й з того часу не згадував про це: не до того якось було з цією вечерею Стіва й всім решта.

А тут треба ж... Невчасний, цілком випадковий по-суті дзвінок зранку і, як наслідок, поганий настрій з самого ранку. А так непогано ж наче ладнали останні кілька днів. Той вечір в готелі, здавалося, таки приніс свої плоди, повернувши, нехай і не надовго, все до попередньої рівноваги. Вихідні минули спокійно, навіть досить цікаво. Марчик дуже підріс і з ним тепер стає все цікавіше. Так тягнеться до мене тепер... Я просто не можу ігнорувати цю теплу щиру дитячу посмішку чи маленькі ручки, які так наполегливо чіпаються за мене, черговий раз намагаючись звестися на пухкенькі ніжки.

З Вікою теж пірнули трішки в молодість, навіть фільм зуміли подивитися після спільної вечері. Не те, щоб я в захваті від такого проведення часу, але це корисно для стабільності стосунків та й достатньо цікаво. Виявляється, з цією щоденною робочою гонкою я вже й встиг забути як це: просто розслабитися й спостерігати за подіями на екрані в обнімку. Згадалися навіть старі пост студентські часи наших перших побачень. Було в цьому щось особливе, ностальгійне навіть, я б сказав. Як-не-як ми з нею завжди прекрасно розуміли одне одного та й сім років дружби нікуди не поділися, навіть якщо вона тепер переросла у щось на кшталт шлюбу, хоча, мабуть, краще б не переростала...

Ще цей проект з Адамом тепер на голові! От вміє ж Стів свиню підсунути! В примусове партнерство нас об’єднав, а сам полетів спинку на білосніжному пісочку вигрівати! Я і Адам? Партнерство? Невже він не бачить нашої дружби? Навіть Віка одразу зауважила холодок між нами. Чи, може, це якийсь його особливий план? Мовляв, кращі бізнес-проекти народжуються в конкуренції, яка не вщухає і в партнерстві? А хто розбере того Великого Шварца! Що б він собі там не придумав, а бачити того надутого індика мало не щодня - багатообіцяюча перспектива.

Вже бачу, з яким прекрасним настроєм я вертатимуся додому щовечора. Хоча, з вмінням попсувати настрій Адам може позмагатися з Вікою: вона буде грати на моїх нервах вранці, потім його зміна на день, а далі ввечері вона вже остаточно може мене добивати. А що? Я ж така скотиняка в її очах-то! Бачив, як вона сьогодні дивилася на мене після того клятого дзвінка... Ні, щоб просто поговорити й спробувати зрозуміти! Сама покричала, сама зробила висновки - завідома неправильні, сама образилася і ще зробила мене винним у всьому цьому. Просто клас! Серйозно, вершина логіки, раціональності й здорового глузду.

- Андрій Віталійович? - після легкого стуку заходить Іра.

- Так, Ір, слухаю.

- До вас там містер Адам прийшов...

- Чорт! Так швидко? - цього індика я чекав не раніше завтрашнього дня: зазвичай він не спішить братися за проекти дядька, проте, схоже, щось таки міняється у цьому світі. Мабуть, вони таки вирішили мене сьогодні добити вдвох. Що ж... - Нехай заходить!

- Андрій, - киває мені засмаглий вже партнер, вагаючись якусь долю секунди перш ніж протягнути мені руку, але я встигаю вловити це вагання. Не дивно, звісно. Та й збрешу, якщо скажу, що мені дуже хочеться тиснути його спотілу долоню, але правила етикету зобов’язують як-не-як.

- Адам, - таки тисну йому руку, пропонуючи крісло навпроти: у своєму кабінеті я таки бос, що б він собі не придумав. - Такий ранній візит. Здивував, чесно.

- Подумав, що краще на березі все вияснити.

- Так ми, начебто, вже все обговорили зі Стівом тоді, чи я щось пропустив?

- Кожен робитиме свою справу й не пхатиметься до іншого.

- Цікаве в тебе розуміння партнерства, Ад, але я зовсім не проти. Не хочеться зайвий раз бачити твою важливу персону в своєму офісі.

- Взаємно, - скривився цей індик, почувши свій нік тих часів, коли ми дружньо тусили в апартаментах Ванкувера. - До речі, Енді, - тепер моя черга хмуритися: я вже далеко не юнак, щоб слухати такі клички, - рекомендую тобі триматися подалі від моєї нареченої.

- Не розумію, про що ти, - з незворушним виразом обличчя знизую плечима. Що це за заявочки? Звідки такий вітер взявся?

- Я бачив як ти на неї дивився в п’ятницю.

- І як же? Цікаво? Точно так само як на решту гостей чи надто ігнорував?

- Надто емоційно я б сказав, але аж ніяк не байдуже.

На вечері я б сказав, що взагалі не звертав увагу на неї. Спочатку здивувався, звісно. Не очікував її там побачити як-не-як. Проте, тоді мені було явно не до якихось особливих поглядів, які мені зараз приписував той ідіот. Справи й спокій Віки були набагато важливішими, ніж споглядання Олени в тому гірчичному піджаку. До того ж, її статус нареченої, яким би смішним чи ідіотським він мені не здавався, додавав обмежень у комунікації з нею, особливо під час такої важливої для мене ділової вечері. Тому, цей індик точно видумує або ревнує чи що...

- Що я бачу! - саркастично вигукую я. - Невже божественний Адам ревнує до звичайного смертного?

- Просто в моєї нареченої від мене секретів не має, на відміну від тебе, - з посмішкою запевняє мене цей ідіот.

- І на що це ти натякаєш? - уважно вивчаю  свого партнера, тестуючи ґрунт.

Блефує чи дійсно про щось здогадується? Хоча звідки? Невже та педіатриня геть мозок втратила й розбалакала цьому індику все? Чи принаймні якусь важливу частину, достатню для того, щоб розбурхати потрібні їй підозри? Все так погано в їхніх 'стосунках', що так швидко потрібно розкладати багаття ревнощів?

- Ти прекрасно розумієш про що я, Енді, - блискає фамільярною усмішкою. - Навіть не думай про неї, якщо не хочеш, щоб твоя казочка для Стіва про зразкову сім'ю зазнала краху. Ти мене зрозумів?