Дім, милий дім

- Так, доню, я знаю. Що ти кажеш? Погано чути. Я якраз за рулем. Поговоримо у вечері, - Василь важко зітхнув і запхнув телефон подалі в кишеню. Вперше за скільки років Петренко не поспішав, а навпаки, розтягував час. Машина тихо мокла під дощем, випускаючи вихлопні пари. Схиливши голову до скла, чоловік не наважувався відчини двері досі. Вже кілька разів дзвонила Корнійчук. Та ще лисиця, ніколи не залишить у спокої. А що як вона знає? Ні, ніхто не знає. Здавалося, що краплі дощу просочувались крізь метал і впивались у шкіру і щосекунди сотні болючих голочок ранили його. Він, навіть не підозрював, як то кажуть, у кошмарі й таке не насниться, але це сталося на яву, ось з ним.

Пальці вовтузились із ключами. Василь не хотів нікуди іти. Він може сказати, що сьогодні не було того, кого потрібно, але ж Корнійчук не повірить. Та що вона взагалі собі дозволяє? Тільки терпи її…У вікно постукали. Петренко розгубився й злякано намагався намацати кнопку, щоб опустити скло.

- Добий день, вибачте, але вам не можна тут паркуватись. Ця стоянка виключно для працівників, - ввічливо попросив молодий охоронець. – Будь ласка, від’їдьте.

Тільки тепер слідчий збагнув, що відбувається. Більше години він просидів у машині не рухаючись. Спрага та голод змусили його прийти до тями. Надягнувши зимову кепку, яку купував ще в Болгарії, натиснув на газ.

Компанія Кирила Омельченка складалася з двох частин. Перша надавала широкі послуги перевізника, починаючи з екскурсійних поїздок і закінчуючи приватно-охоронними, до того ж останній тип послуги виник зовсім нещодавно близько півроку тому. Інша частина по контракту належала напарнику і базувалась на доставці товару по Україні. Проте левова частка все ж належала послугам таксі, фактично з цього і все почалось. Молодий Кирило, який щойно повернувся з закордону з купою грошей, швидко береться за створення бізнесу і заради чого? Коханої дівчини ( як романтично і одночасно трагічно). Фірма стрімголов обходить конкурентів і набирає потужних обертів на ринку. В цей час Кирило стає ще багатший, адже народились його маленькі дівчатка. Життя налагоджується, тесть як-не-як приймає зятя і навіть подекуди допомагає з бізнесом. І тут в один момент щось йде не по плану. Справи застопорились на місці, проблеми на роботі змушують Кирила працювати понаднормово. Він не бачить сім’ї, дружини, світу білого не бачить! Омельченко розумів, що може не втриматись, а та швидка удача, так само блискавично покине його, тож довелось іти на крайні міри – партнер, ось хто потрібен. Проблема в тому де його знайти…

Промокла куртка липла до сорочки і від цього Василь відчував себе ще більше не впевнено. Йому не вистачало такої нахабності як у Дарини. Ліфт швидко пролітав над поверхами. Привітна дамочка у вестибюлі не надто зраділа появі поліції в офісі, проте директор не заперечував зустрічі. Фальшивка. Всі ці усміхнені обличчя молодих професіоналів одразу тікають при найменшій загрозі, будь то проста поліція або ще краще - податкова. Тут блищав кожен куток, кожен стіл і крісло, дзеркало та підлога. Нічого зайвого, проте досить вишукано. Василеві на хвильку здалося, що він забрів у якийсь готель, а не офіс. Його оточувала атмосфера грошей і економіки, але якою ж вона була гарною. Вузькі коридори сполучали кінці багатоповерхівки. Просторі вікна відкривали краєвид на передмістя прекрасне засніжене. В такому офісі й справді хочеться працювати. От якби тут був поліцейський відділ! Та ні, таке тільки в Голівуді можливе. Петренко ненавидів американські фільми про поліцію, адже це суцільна брехня та пропаганда. Але найбільше його дратувала глибоко душевна драма про ображеного сина чи дочку, які прагнуть помститись за батька і стати найкращим, аби ним гордились. «Я міг стати ким завгодно, проте мене взяли в армію. Уяви собі двадцятирічного дядька під два метри ростом. Був у нашому загоні старшина. Покликав мене до себе і сказав, що допоможе з роботою. І от я тут. Ніякої трагіки тут нема».

- Вам сюди, - сказав зовсім юний помічник, який супроводжував лейтенанта. Спочатку він подумав, що це чиясь дитина.

- Дякую, - Василь звернув увагу, що його привели до кабінету Кирила, а не напарника. «Хм, швидко він влаштувався».

Крізь привідкриті двері було чутно чоловічий голос, який роздавав накази. Петренко не став зволікати, й миттю увійшов у середину. Його зустрів високий світловолосий мужчина в окулярах, який напружено розмовляв по телефону. Він стояв навпроти стола спиною до лейтенанта, тому не одразу збагнув, що не сам. Тим не менш, Василь встиг роздивитися обстановку кабінету, яка дещо відрізнялася від усього офісу. Сірість та глухість, здавалося, наче, ти потрапив у туман, а погода за вікном ще більше затемнювала простір, та й розміри кімнати мало чим нагадували справжній куточок боса. Бокові стіни ховались за громадними шафами, вщент набитими паперами. Килим з м’якої тканими також був сірого кольору, або ж просто забруднився за стільки років, вже ніхто й не знав.

Василь не бажав тут стирчати, уся ця тиша давила на нього. Навмисно кашлянувши, він підійшов ближче до чоловіка.

- Добрий день, - приглушено сказав слідчий.

- То це ви той, самий поліцейський, котрий поставив на ноги чи не весь офіс, - відповів чоловік у блакитному костюмі. Його саркастична усмішка додала лейтенанту ще більшої невпевненості.

- Хм. Якщо їм є чого боятись, то…

- Якщо й муха пролетить, то всі злякаються. - нахабно буркнув той. - Найменше порушення коштує робочого місця, а в наш час не так легко знайти щось краще. Мене звати Микола Авраменко, я вже давав свідчення поліції, але ви чомусь вирішили мене знову допитати.