Закохані з Лейденсу, але хтось із них мертвий

глава 5

Глава 5

- Глянь, будь ласка, хто сидить за столом біля виходу, - сказав мені Айзек і показав жестом голови у бік виходу.

- Ти серйозно? Бобі?.. Але як він нам допоможе. Хоча… Дійсно, у нього ж є доступ до бібліотеки.

- Молодець, розвиваєшся. Починай діяти.

- Стоп, а чому я? – питаю я, здивувавшись від несподіванки.

- Бо в мене матч через годину, - сказав Айзек і встав з крісла, - до речі, приходь на гру.

- Ага..

Довго не чекавши, я почала діяти. Спочатку я віднесла брудний посуд, а потім вже направилась до Бобі.

- Можна тут сісти? – сказала я і, не дочекавшись дозволу, присіла.

Бобі відкрив рота від такої несподіванки.

- Знаєш, мене зацікавили ці квіти, про які ти мені сьогодні розповідав, - почала говорити до нього я, - і я б хотіла дізнатись про них більше. В Інтернеті про них мало інформації, а у закритій частині нашої бібліотеки вона точно є. Ну і от я подумала, чи не міг би ти піти разом зі мною до бібліотеки? У тебе ж є доступ.

- Ну, ем, не знаю, - якось ніяковіло відповідав Бобі.

- Будь ласка, - я поглянула на нього благальним поглядом.

«Давай, Пакірсон, ти й так там сидиш від рання до вечора. Тобі ж не тяжко»

- Ну, добре..

- Дякую тобі, - сказала я і обняла Бобі.

«Навіщо я це зробила? Та яка вже різниця, я буду в бібліотеці!»

- Тоді сьогодні після школи? – спитала я, але потім додала: - хоча ні, сьогодні я йду на гру. Давай тоді завтра? Ок?

- Ок…

Я залишила Бобі одного і радісно вийшла з їдальні.

 

Після закінчення усіх уроків, я отримала СМС від Нори:

«Хей, ти ще не передумала? Ідемо на футбол?»

«Звичайно. Я ніколи не передумую;)»

«Ну тоді чекаю тебе біля входу на стадіон»

Я вирішила не зволікати. Швидко забрала усі свої речі і побігла на стадіон.

Біля входу я помітила сумну Нору. Я підійшла і обняла її.

- Щось трапилось?

- Ні, просто зуби болять. Я ж була у стоматолога.

- Співчуваю, - сказала їй я, - ідемо виберемо собі місця?

І ми попрямували у бік трибун. Народу зібралось багато. Ще б пак, перша гра у цьому семестрі. До того, дві найсильніші команди – «Кабани» з школи Ріверрану і наші «Яструби», які були одягнуті у золотий і темно-зелений колір – кольори нашої школи містечка Лейденсу.

- Приземляйся, - сказала до мене Нора, - гра скоро почнеться. До нас, як завжди, підсіла Ліза.

Це скоро наступило через декілька хвилин. Обидві команди вийшли на поле. Найпершими виходили капітани команд, а вже далі інші гравці.

- А Отто личить бути капітаном, - сказала до мене Нора, - але зелений явно не йде йому до лиця.

Я також це помітила. Усі гравці встали на свої місця і почалась гра. Ніколи не любила американського футболу. Як на мене, ця гра надто жорстока. А от Нора, здається, від неї шаленіла.

- Ну давайте! Чого ви спите?! – кричала Нора, а я лише намагалась краще зрозуміти правила цієї гри.

І тут трибуни «загули». Усі кричали як ненормальні. Лише я сиділа, не розумівши, що сталось.

- Норо, чому усі кричать?

- Тачдаун! – кричала задоволена Нора, - Айзек, ти молодець! Вільмо, пройшло три хвилини від початку гри, а в нас вже 6 очок!

«Ще б я розуміла, що ці очки означають…», - лише встигла подумати я.

До кінця першого тайму, табло показувало 10:6 у нашу користь. Нора, між своїми криками, встигала розказувати мені правила гри. Поки гравці пішли на відпочинок, на поле вибігли «Айстри» - команда з чирлідингу.

- Вільмо, глянь, наші «Айстри», - показувала на них Нора, а її очі горіли. Стати учасницею групи було її мрією. Минулого року проводився відбір, але вона не попала в команду. Нора два дні не ходила до школи – сиділа вдома і плакала у подушку. Лише й кричала: «Нехай Адель тепер сама танцює! Втратила таку зірку, як я!»

 

«Айстри» були неперевершеними. Ці коротенькі спіднички рожевого кольору і золоті топи дуже личили кожній дівчині. А особливо рудоволосій  Адель, яка була капітаном команди.

«Іронічно, - встигла подумати я, - він – капітан команди з футболу, а вона – з чирлідингу. Карла у цій ролі виглядала б краще».

Карла просувала себе на роль капітана минулого року. Але не пройшла навіть на учасницю. Її досить низький ріст цього не дозволяв.

«Ну і добре, - прокоментувала вона цю ситуацію у Інстаграмі, - можливо, це доля? Я рада своєму досить низькому росту. Тим більше, 162 сантиметри це не так і погано. Буду пробувати себе у чомусь іншому. А каблуків як не носила, так і не носитиму».

Коли «Айстри» вийшли з поля, то одразу почався другий тайм.

Усі знову кричали і ці крики були тільки позитивними. Наша команда перемогла з розривом у 5 балів!

- Вільмо, ти уявляєш! Не програли, а виграли! – кричала до мене збуджена Нора, коли ми вже збирались покидати стадіон.

- Це напевно супер, але я ще не повністю у цьому розібралась..

- Нічого, вчителька Нора тобі скоро допоможе, - і після цих слів ми обоє щасливо розсміялись.

- Ей, Вільмо, - я почула, як хтось торкається моєї руки. Це був Отто, - можна з тобою поговорити?

Я поглянула на Нору, але вона мене зрозуміла без слів і лише з  якоюсь дивною усмішкою залишила нас удвох.

Я подивилась на Отто і запала якась неприємна мовчанка. Я заговорила:

- Чудова гра! Тобі личить бути капітаном.

- Так, дякую… Жаль, що наступна гра нескоро…

Знову мовчанка. Мені уривався терпець.

- Отто, ти хотів у мене щось запитати?

- Ем, ні.. тобто.. Ну.. Я хотів подякувати, що ти прийшла. Справді, мені дуже приємно.

- Пусте, - усміхнулась я і без прощання пішла додому.

«Що ти задумав, Отто Морган?»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше