глава 7

Глава 7

Бобі сидів за довжелезним столом, а кругом нього були розкиданні різні книги: нові, старі, зовсім старі і декілька папірусів. Він саме читав якогось листа, сперши свою голову на руку, коли я до нього наблизилась.

«Він виглядає замученим. Стомився, бідолашка» - мені стало жаль його у цю хвилину.

- Як твої успіхи? – запитала у Бобі я і присіла на стілець біля нього.

- Більшість книг подає про брунфельзію одну і ту ж інформацію: «Квітка, поширена у Північній Америці, використовується як рідкісна домашня рослина і має отруйні властивості. Також відвар з цієї квітки використовували у Південній Америці, як оберіг від злих духів, - Бобі поглянув на мене.

«Напевно перевіряє, чи я слухаю»

- В загальному, уся ця інформація є в Вікіпедії, так що нічого нового я не знайшов, - Бобі зняв окуляри, потер очі і з жалем подивився на цілу гору книг, - і навіщо я їх так довго читав?

Я також глянула на ці книги і помітила дещо дивне. З однієї енциклопедії стирчав дуже підозрілий клаптик паперу, як мені тоді здалось.

- А це що? – спитала у Бобі я і взяла до рук книгу.

- Це стара енциклопедія про рослини. Там нічого немає, я перевіряв.

- Та ні, мене не цікавить книга. Що це за листок?

Я, не відкриваючи книги, потягнула на себе папір, який був складений удвоє. Бобі підсунувся до мене ближче, аби роздивитись дивну знахідку.

Я розгорнула папір.

- Що це? – запитала у Бобі, коли перед нами відкрився зміст листка.

- Схоже на карту, - промовив ботан і забрав від мене листок, аби краще роздивитись, - хоча ні, це не карта.

На листку були зображені якісь стрілочки, прямокутники і квадрати, які були схожими на будинки і місяць з зорями. А на передньому фоні я так і не розібрала, що було намальована. Але ситуацію мені прояснив Бобі.

- Здається, я розумію, що автор хотів донести цим малюнком.

- Проясни ситуацію, бо я як тупий баран.

Бобі глянув на мене і легко усміхнувся.

- Дивись, - сказав він до мене, показуючи пальцем на стрілки, - я думаю, що це зменшена, намальована від руки, копія Лейденсу. Тобто, нашого міста. Стрілочки – це дороги. Прямокутники і квадрати – будинки. Правда, тут точно не всі. Глянь, - Бобі перевів свій палець від стрілок до якогось великого прямокутника, який вирізнявся від усіх, - це наша школа. А ось це, - він перевів палець на квадратик, - поліцейський відділок. Розумієш?

- Тепер так, але що зображено на передньому плані?

Бобі декілька хвилин розглядав цю частину листка, а потім його очі «засяяли»

- Я знаю що це. Подивись, як розташоване наше місто на цій міні-схемі.

Я ще раз уважно подивилась.

- Ти хочеш сказати, що передній план – це місце, з якого змальовували вид на Лейденс?

- Так, Вільмо, так, - радісно говорив до мене хлопець, - і я знаю, що це за місце.

- Давай говори, чого замовк? – так же радісно відповіла йому я.

- Це дах закинутої лікарні. Ти ж знаєш, що вона знаходиться на найвищій точці нашого міста. Її тому і закрили, що до неї досить тяжко добратись головною дорогою, а через ліс перти нікому не хочеться.

- Справді. Бобі, ти голова, - сказала йому я і потерла його голову. Виявляється, з ним не так скучно, як про це всі говорять. Так, Бобі боягуз і «мамин синочок», але він досить цікавий співрозмовник. І зовнішність у нього приваблива. Звичайно не Отто Морган чи Остін Горен, але якби він поміняв ці дурні окуляри на більш модний варіант і позбувся перхоті в голові – у нього появився шанс підчепити якусь «Моніку».

- Але що ця дивна модель міста робить у цій книзі? Та ще у такому ідеальному стані? Даю сто баксів на те, що її вставили сюди вчора, - говорив до мене хлопець.

Я відібрала у Бобі листок і перевернула його на іншу сторону, в надії знайти ще якусь інформацію.

- Бобі, глянь!

На зворотному боці було написано «4 вересня 2020 року, 23:55. Без запізнень».

- А ось це мене вже лякає, - сказав до мене Бобі.

- Здається це послання саме для нас. Хтось добре знав, що ми будемо у бібліотеці. Де ти взяв цю книгу?

- Я її не брав. Вона вже тут була, коли я сідав за стіл.

- Отже, все сходиться. Хтось хоче нас бачити на даху школи о 23:55.

Я почала збирати свої речі і Бобі повторив за мною.

- Якщо ти ще не зрозумів, сьогодні в одинадцятій я чекаю на тебе біля головного входу в ліс.

- Вільмо, ти ж не серйозно, правда? – лице Бобі аж почервоніло від хвилювання, - ти ж не збираєшся йти туди. Може там буде той маньяк, який отруїв Моніку?

- А ти впевнений, що це був чоловік? А може це була жінка? Та й взагалі, ти хлопець чи хто? Тобі страшно піти у ліс, а потім продертись на територію лікарні?

- Ну, ні, - Бобі починав заїкатись, - а як же комендантський час?

- Знаєш, я не примушую тебе йти зі мною, - говорила я і одночасно набирала Айзека в телефоні.

«Айзек, ти там вмер чи що? Чого ти не відповідаєш, коли ти так мені потрібен?»

- Але я сьогодні зачекаю на тебе хвилин 5, не більше, - продовжила говорити до Бобі я, - і не забуть взяти ліхтарика. Бувай.

І я вийшла з бібліотеки.