глава 8

Глава 8

«А може, все таки не варто ризикувати? Мало хто буде чекати на мене в тій лікарні»

Такі думки без перериву літали у моїй голові, коли я лежала на своєму ліжку і дивилась у стелю. Годинник показував 22.30. Я вже давно була готова виходити з дому, але якісь сумніви не давали мені спокою.

«Потрібно йти. Вільмо, ти ж не відступаєш. Та й що скаже Бобі, коли все таки надумає прийти?»

Я зібрала усю силу у свої невеликі кулаки і встала з ліжка. Накинула на себе куртку, взяла в руки рюкзак і попрямувала до виходу з кімнати.

«Стоп! – сказала сама до себе я, - я не можу вийти з дому через головний вхід. Та й через чорний також. У батьків чутливий сон, вони точно встануть і всі мої плани підуть коту під хвіст. Чому я тільки зараз про це подумала?»

Я захвилювалась. Почала ходити по кімнаті і мій погляд привернуло вікно, яке так вдало розміщувалось біля мого ліжка.

«А що, якщо я спущусь вниз по дереву? У фільмах це виглядає не так і важко»

Я з великою самовпевненістю відкрила вікно. Почала розглядати гілки старої яблуні, яка вже давно не давала ніяких плодів.

«Спочатку вилізу на ось цю – вона найближча до вікна. Дальше – на цю. А дальше…Ну що ж, імпровізація наше все»

Зробити перший крок – дуже складно. І я говорю це не тільки про дерево. Декілька разів я ставила свою ногу на гілку – і одразу же забирала. Мене це почало виводити з себе.

«Вільмо, заспокойся і просто постав свою дурну ногу на цю ідіотську гілку!»

І буквально за секунду обидві мої ноги стояли на гілці.

«Хоч би вона не трісла під моєю вагою»

Зробила другий рух – і я вже стояла на сусідній гілці. А дальше злізати з дерева було дуже легко. Якщо не враховувати того, що з останньої гілки я вдало впала і за парканом було чути гавкіт собаки.

«А тепер швидко бігти до лісу. Я можу не встигнути».

Я попрямувала до головного входу в ліс. По дорозі перевірила, чи працює мій ліхтарик. З ним усе було гаразд. Пройшла повз усі будинки моєї частини вулиці. Потім – через величезний будинок Морганів.

«Потрібно було одягнути теплішу куртку. Дуже холодно, хоч на дворі тільки вересень»

Я промайнула повз поліцейський відділок. Вхід був зачинений і тільки маленький промінь світла жеврів з найвіддаленішого вікна.

«Якщо я не помиляюсь, це кабінет містера Нільсона. Потрібно бути акуратнішою, не забувай, що я ще в сьомій мала сидіти вдома»

Головний вхід до лісу був в 5 хвилинах ходьби від будинку поліції. Наш ліс поділявся на три частини: перша – маленький лісок, куди часто приходили жителі, щоб розважитись; друга – зарослі хащі, куди вхід був відкритим, але мало хто ходив. Ці хащі добре знали тільки лісники. До того ж, в цій частині лісу неодноразово зустрічали диких кабанів. І третя частина – приватна територія закинутої лікарні. Саме на цю територію впевнено йшла я. Усі сумніви, які ще 20 хв тому були в моїй голові якось раптово зникли і я була готова на все.

Коли я вже наблизилась до місця призначення, то побачила знайомий силует.

- Бобі, ти все таки прийшов! – крикнула радісно  я і підбігла, щоб обняти хлопця. Він точно не очікував на такий поворот моїх дій.

- Прийшов, хоч мені зовсім не подобається твоя затія, - якби було не так темно, я б точно побачила його почервоніле лице, -  до речі, я тут на тебе чекаю вже 10 хвилин.

Я тільки усміхнулась на ці слова.

- Ходімо. Ми не можемо запізнитись.

Ми включили свої ліхтарики і пройшли через ворота в ліс.

- Ти знаєш, куди йти? – запитав у мене Бобі.

- Років 5 тому я ходила у цій частині лісу разом з батьком. Я надіюсь, мені все таки вийде згадати правильний шлях.

Дальше ми знову йшли мовчки. Я спереду, а Бобі трішки позаду. Ми тільки те й робили, що кожні тридцять секунд втягували в себе свої ж соплі.

«В лісі ще холодніше, ніж у місті. Якби знала, то взяла тепле зимове пальто, а не шкірянку»

Тут озвався Бобі.

- Слухай, а чому ми йдемо якимось маловідомими дебрями, а не нормальною головною дорогою?

- Бо вона закрита, Бобі, чого ти тупиш? – зі злістю сказала йому я. Це є одним з моїх недоліків – я швидко загоряюсь і нервуюсь.

Хлопець подивився на мене здивованим поглядом.

- Вільмо, її відкрили тиждень тому! – з такою же злістю промовив до мене Бобі.

Ви, коли-небудь, робили цілий день надокучливе домашнє з геометрії, а потім виявилось, що ви переплутали номери? Так от, в цей момент у мене були такі ж емоції як і у вас, коли ви дізнались, що всі ваші старання пішли коту під хвіст.

- Навіть якби ми пішли головною трасою, то не зайшли далеко. Уявляєш, скільки там охорони після відкриття? – сказала до Бобі я і пришвидшила крок.

Наступні 20 хвилин ми знову йшли мовчки. І ось ми бачимо перед собою нашу ціль – закинуту лікарню. Нас від неї відділяв пліт, сплетений з дротів.

- І що ти збираєшся з ним робити?

В цей момент я зняла з плечей рюкзак і витягнула з нього садові ножиці.

- Ти серйозно? Садові ножиці? – з якоюсь іронією у голосі сказав Бобі.

Я подивилась на нього незадоволеним поглядом.

- Краще допоможи мені, а не стій тут як дерево. Садові ножиці – це єдине, що я знайшла у нашому підвалі. До речі, ти взагалі нічого не приніс.

- Ну я подумав, що ми зможемо перелізти через пліт…

Ми підняли погляд на пліт, заввишки три метри.

- Звичайно, перелізти.

- Тільки не смійся. Давай я буду тримати сітку, а ти ріж її згори до низу.

Я послухала Бобі і почала робити, як каже він. І у нас все вийшло, не зважаючи на те, що проробити діру у плоті нам допомогли саме садові ножиці.

Ми тихенько пробігли на територію лікарні і сховались за якимось деревом.

- Потрібно бути дуже обережними і тихими, - сказала шепотом я і почала дивитись по сторонах.

- Вільмо, дивись, - почав показувати мені пальцем Бобі, - ось на цій стіні є пожежна драбина на дах лікарні. Нам потрібно просто перебігати від дерева до дерева. Тільки так ми можемо залишитись непоміченими.