глава 13

- Батьків Моніки? – задумалась я, - здається в перший шкільний день. Точніше так, в перший день.

Айзек глянув на мене презирливим поглядом.

- Мені було б неприємно, на їхньому місці, - докірливо мовив Айзек.

- Айзеку, ми тут не зібрались, аби судити Вільмині вчинки, - захистив мене Бобі, а потім додам: - знаєте, такі особи як Моніка не є дуже відкритими до людей…

- Тут не поспориш, - перебила його я, - продовжуй.

- Але ж кожній людині потрібно висвітлювати комусь свої думки.

Ми з Айзеком у знак згоди покивали головами.

- І от, - говорив ботан, - у Моніки, скажімо, було 2 особи, щоб поговорити. Перша – це ти, - він показав на мене рукою, - а друга – бібліотекар. Але в кожної людини є такі секрети, які вона нікому не розказує. Тому, вони і заводить так звані щоденники, з якими ділиться своїми думками.

- Як я до цього раніше не додумався? – запитував чи то в себе, чи то в нас Айзек, - але допустимо, цей щоденник існує. Як ми його отримаємо.

- А тут вступаю в гру я… - промовила до них я, не відводячи погляду від трави, на якій ми сиділи.

Бобі пояснив нам весь його задум щодо щоденника Моніки. Ми уважно його слухали.

«А Бобі крутий. Ми вчимось в одному класі, а я тільки зараз це усвідомлюю»

- Ходімо, - встала я і стріпала з себе усю траву, яка до мене прилипла.

Айзек також підвівся, а Бобі запитав:

- Ей, ви куди?

- Як куди? – розвів руками Нільсон, коли ми вже були за три кроки від хлопця, - до Моніки.

- Зараз?

- Ну так, - тут вже втрутилась я, - після того, що було в їдальні, до школи якось не хочеться повертатись.

- А що було в їдальні? – запитав Бобі.

- Ходи, - мовив Айзек, - по дорозі розповімо.

Усю дорогу ми до кінця обговорювали наш план. Двічі посварились, двічі помирились. Айзек розкидував своїми фразочками, на які я не знала, як реагувати. Бобі говорив своїми супер замороченими словами, на які я також не знала, як реагувати.

- Вільмо, а твоїх батьків вдома часом не буде? Ми ж не хочемо, аби нас помітили, - запитав Бобі.

- Ні, - відповіла я, - мама працює медсестрою, тому вона інколи приходить на 2-3 години пізніше. А батько до 7 у майстерні.

- А які вони, її батьки? – запитав Айзек.

- Ну, такі… Трішки дивні, але так то досить спокійні. Та що я вам розказую, - сказала я і подзвонила у дверний дзвінок, - ви зараз самі все побачите.

Двері нам ніхто не відчинив. Я подзвонила ще раз.

- Може їх немає? – запитав у нас Бобі,  не відводячи погляду від дверей.-

- Та ні, місіс Олейн працює з дому, а містер Олейн інколи відправляється у відрядження, але вони недовгі.

Але тут ми почули, як хтось підходить, а за секунду відчиняє двері.

- Доброго дня, - привіталась я до мами Моніки. Місіс Олейн не дуже відрізнялась від тої, яка була місяць тому. Але її очі… У них було настільки багато смутку і туги, яких би вистачило мені до кінця життя.

- Ми зі шкільного парламенту, - мовив Бобі. Це наполовину було брехнею, так як тільки Айзек був у ньому і відповідав далеко не за милосердя школи, - прийшли від імені всієї школи розділити з вами сум.

- Але ж вчора вже були учні з парламенту. Та й Вільма в нього точно не входить – зуб даю, - з недовірою дивилась вона на нас.

Я перевела погляд на Айзека. Він стояв з лицем, на якому чітко було написано «Я знав про це, але забув в самий непідходящий момент».

- Або заходьте, або йдіть звідси геть, - продовжила місіс Олейн. Здається, вона було вдома одна.

Ми чемно обрали перший варіант. Місіс Олейн провела нас у вітальню.

«Саме тут я востаннє бачила Моніку…»

- Будете пити чай? Я спекла шоколадні тістечка, - запитувала у нас господиня дому.

- Ні, - чемно відмовили я і Пакірсон.

- Так, - відповів Айзек.

Ми глянули на нього презирливим поглядом.

- Ми сюди прийшли типу як поспівчувати її сім’ї, а не їсти, - пошепки говорила до нього я.

Айзек розмахнув руками:

- А я люблю шоколадні тістечка. Знаєш, як я давно їх їв?

- Я зробила чаю для вас усіх, - говорила місіс Олейн, виходячи з кухні і несучи піднос з чашками і тістечками. Коли вона поставила його на стіл, то згадала:

- Ой, а цукру не взяла. Почекайте хвилю, наш цукор не в домі, а в підвалі, - і вона вийшла з кімнати.

- Цукор в підвалі? – запитав у нас Бобі.

- А я попереджала вас, що вони – дивні, - відповіла йому я і глянула на Айзека, який, спершись об спинку дивана, доїдав тістечко. Крем з смаколика вже був на його носі.

- Айзек, ти така свиня, - дорікнула йому я. Мої руки були «по-серйозному» схрещені, а Бобі сидів нагнувшись і склавши руках в кулак, тримав їх на колінах.

- Що таке? – він глянув на своє відображення в столику, який був під нами і витер рукавом свій ніс.

Я встала з місця. Мені більше не хотілось сидіти, тому я почала ходити по кімнаті і дивитись на картини. Я підійшла до каміну, на якому стояло куча фото. Ось маленька Моніка, а на цій весільне фото її батьків. Але раптом мою увагу привернуло вже знайоме фото. Я взяла його до рук.

- Айзек, глянь,- сказала до нього я, не відриваючи погляду від фотографії. Наш зріст значно відрізнявся, тому йому прийшлось схилитись. З іншої сторони встав Бобі.

- Воно таке ж саме, як те, яке ми бачили тобі в підвалі школи. На ньому ще був містер Конор. Але тут його лице стерте, - ми придивлялись до фото. Бобі стояв і не розумів, про що ми говоримо.

- Я принесла вам цукру, - до кімнати зайшла місіс Олейн і застигла, побачивши нас трьох згорбленими над фотографією.

- Це ви на цій знимці? – запитала у неї я.

- Так, я. А що? – з ще більшою недовірою запитала у нас жінка.

- Нічого,- викручувався Айзек, - Моніка на вас схожа.. Була схожа.

В цей момент місіс Олейн не витримала і гірко заридала. До цього ми аж ніяк не були готові. Бобі підійшов до неї і поміг сісти на диван. На ліву руку від неї приземлився Айзек, а я сіла навпроти них.