Закохані з Лейденсу, але хтось із них мертвий

глава 14

Я відчинила двері власним ключем.

«Добре, що вдома нікого немає»

- Швидко роззувайтесь і проходьте за мною.

Дивно, але хлопці навіть нічого не говорили. Напевно, були заморені розмовою з мамою Моніки.

- Що там у тебе? Щоденник є? – запитав у мене Айзек, як тільки влягся у на моє ліжко, так ніби воно належить йому. Бобі сів на моє м’яке крісло, а я приземлилась біля Айзека, рукою відсуваючи його тіло.

- Щоденника немає, - відповіла йому я.

Вони глянули на мене запитальним поглядом.

- І так, я добре пошукала усюди. Він просто як … зник. Або його забрали ще до нас.

Хлопці думали хвилину.

- Вільмо, пам’ятаєш ти розказувала про чоловіка, який невдало виліз з вікна, - нагадав мені Бобі, - ось він, на мою думку, його забрав… Ми просто не встигли.

- Бобі правий, - сказав на диво спокійний Айзек і встав з ліжка, щоб походити і роздивитись мою кімнату.

- Ти зовсім нічого не знайшла? – питав Бобі.

- Ні, є одне фото, - я витягнула його з-під куртки, - я його знайшла. На ньому Моніка і…..

Я поглянула на хлопців. Бобі уважно мене слухав, а Айзек саме відкрив мою шафу з речима.

- Айзек, постав на місце мій бюстгальтер і перестань дурачитись, - дорікнула йому я, коли побачила, що він крутить мою білизну на одному пальці.

Айзек знову ліг біля мене.

- Тебе так вштирило від шоколадних тістечок? – питав  Бобі.

- Ні, я просто шукав щоденник Вільми, - говорив син шерифа, попиваючи мною недопиту зранку воду.

- Мені гидко від цих всіх «милих дівчачих штучок» типу щоденники, рожеві платтячка, акуратні прикраси і маленькі собачки. Я маю Нору, плаття заміняю штанами або строгими спідницями, більшість з них темних кольорів, ношу лише грубі і великі прикраси, - я показала їм свій перстень, - а з собак мені подобаються ротвейлери і добермани. Відповідь задовільнила?

- Більше ніж, - сказав мені син шерифа, - покажи фото, що знайшла.

Я показала йому фото. Айзек довго у нього вдивлявся, ніби щось згадуючи.

- Я знаю де це місце! – сказав він і поглянув на нас, - це будинок лісника у зарослій частині лісу. Туди ой як далеко йти, але я знаю коротший шлях.

Я з Бобі усміхнулись.

- Хочете сказати, що все не так вже й погано? – запитав у нас ботан.

- Якщо там була Моніка, то лісник міг би запам’ятати її і цю людину, персону якої нам потрібно буде визначити.

- У нас мало шансів, але вони є, - говорив Бобі, - тоді завтра вирушаємо в ліс?

- Ні! – крикнув Айзек, - завтра не можу. Справи.

- Знову пропадеш на день, як тоді з лікарнею?

Айзек глянув мені в очі.

«У нього дуже красиві зелені очі. Як в батька».

- Ні, у мене сімейні справи. Давайте післязавтра, 5 вечора? Комендантський режим на вихідні не поширюється.

- Тоді згода, - сказала я.

За 5 хвилин хлопців вже в домі не було, а я вирішила зустрітись з Норою.

«Потрібно багато чого їй розповісти».

 

Субота пройшла досить швидко. Я ще раз обдумала усю ситуацію з Монікою.

«Пройшов майже тиждень, а ми ще не попались. Ну майже не попались»

До нашої команди «детективів» підключився Бобі. Айзек спочатку був від цього не в захваті, але мені вдалось його переконати. Бобі – голова нашої команди.

Також доробила усе домашнє, яке не встигла за цей тиждень. До речі, помила вікно. Мені було приємно в нього дивитись і одночасно розмовляти по телефоні з Норою.

 

В неділю я довго спала. Набиралась сил перед тим, що нам прийдеться сьогодні вияснити.

«Хоч би все пішло по плану»

Отримала СМС у нашу групу «Моніка».

«Ви ще не передумали?»

«Ні»

                                                                                                                            «Ні»

«Тоді до вечора»

 

Біля четвертої години я почала збиратись. Над одягом не морочилась – одягнула сірий гольф і строкату спідницю.

«Люблю спідниці, а особливо коли вони такі як ось ця»

Зі собою речей не брала, окрім телефону і фотографії. Зійшла сходами, а на низу побачила батьків.

- Ти куди? – запитала мене мама.

- Гуляти.

- З ким?

- З Норою, - довелось мені збрехати. Не могла ж я сказати, що знову йду в ліс з Бобі і Айзеком.

- Ок, пізно не приходь.

Я вийшла з будинку і одразу ж написала Норі. Вона погодилась мене прикрити, так як я її прикриваю постійно.

На місці нашої зустрічі я вже зустріла хлопців. Айзек стояв схрестивши руки. Я помітила, що він так стоять майже постійно. Бобі засунув руки в кишені.

- Навіть не думайте на мене кричати, - говорила до хлопців я, коли була ще за метр від них, - я прийшла рівно за хвилину до 5.

- Ми навіть не думали цього робити, - сказав Бобі.

- Говори за себе, - відповів Айзек, - ходімо.

Айзек обернувся і пішов, а ми за крок від нього. Як тільки ми зайшли в ліс, хлопець повернув вліво.

- Йдемо цією стежкою, - говорив він до нас, - нам потрібно до самих нетрів. Але не переживайте, на корм диким звірям першою піде Вільма.

- Ей, - озвалась я, - а чому я, не ти?

- Бо я швидко бігаю, Бобі також достатньо швидкий. А ти ще й у спідниці.
Хлопці сміялись з мене.

- Йдіть до дупи, обидва, - відповіла їм я без образи.

Дальше ми йшли мовчки. Я ще ніколи не була в цій частині лісу. Та й тут більшість людей не було – по таким хащам тут точно ніхто не ходить. Чим дальше ми йшли, тим дальше ставало холодніше і холодніше. Коли наша дорога складала вже пів години, а запитала в Айзека.

- Айзек, це точно короткий шлях?

- Так, - відповів хлопець і зупинився, - вертаймося, там річка. Потрібно було минути той останній поворот.

- Айзек, ну ти серйозно? – сказав розчарований Бобі.

- Так, серйозно, - покривляв його Айзек, - чого стали, пішли.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше