Закохані з Лейденсу, але хтось із них мертвий

глава 16

Я виспалась. Вперше за декілька днів я справді добре себе почувала після сну. На мить мені здалось, що це - простий ранок понеділка, але тут згадала Моніку і словацьку мафію.

«Йооой», - промайнуло у моїх думках і я піднялась з ліжка, аби зібратись у школу.

Коли запихала білу футболку у сині джинси, глянула у дзеркало.

«Це або ти схудла, або настільки розтягнула свої штани, що вже їх пора випрати» - думала я.

Я ніколи не була худою. Мене й ніколи не цікавили ці модні здорові харчування чи фітнес. Мені подобалось довго спати і їсти з Норою бургери. Тому з ростом 1,65 я важила 63 – і мені було прекрасно.

 

До школи я прийшла рівно в 08.45

«Потрібно негайно йти до Карли» - думала я і не помітила як зайшла в містера Айзона.

- Вільмо, обережніше! – історик швидко почав збирати різні колбочки і мисочки, зв’язані з хімією.

- Пробачте, я вас не помітила, - говорила йому я і нагнулась, щоб допомогти позбирати ці хімічні штуки.

«Навіщо йому цих колбочок?»

Коли я йому допомогла, одразу же швидко пішла в кабінет президента.

Як тільки наблизилась до кімнати, почула вже знайомі голоси.

- Привіт, - привіталась Карла, сидячи на столі і схрестивши при цьому ноги. Айзек також кивнув. Він стояв біля вікна.

- І вам привіт, - я присіла на вільний стілець, але тут зрозуміла, що декого бракує, - а де Бобі?

- Він прийде на 2 свій урок, - відповіла Карла, - я йому також написала, але він відповів, що у нього ще болить голова. Але раз ви є двоє.

Дівчина оглянула нас:

- То хочу вам сказати, що тепер – в 21 столітті, не всі дівчата заповнюють паперовий щоденник. Більшість користується своїм телефоном. У Моніки ж був телефон?

- Звичайно був. Телефон є у кожного, - відповіла я.

- Зачекай, - перебив мене Айзек і звернувся до президента школи, - ти хочеш сказати, що телефон дасть нам відповідь на запитання «Хто вбив Моніку»?

- Ні, не це. Але він допоможе нам стати на вірний шлях, - сказала Карла, - як його дістати?

- Телефон у відділку, - говорив до нас Айзек, при цьому дещо згадуючи, - його провіряли в першу чергу. Або ні - цього я не знаю. Та й взагалі ніхто з поліцейських справою Моніки не переймався – спростували все на звичайне самогубство. Мій батько щось ходив, пояснював. Але потім і він здався. Справа Моніки для поліції вже давно забута.

- Його можна з відділку забрати? – запитала Карла.

- Так, це можу зробити навіть я, - вони двоє розмовляли, а я лише слухала їх, - якщо, звичайно, не попадусь.

- Тоді ти це зробиш, - сказала Карла, - а нам тим часом в ось ці 5 днів потрібно придурюватись простими підлітками. Знаєте, за цими словацькими бандитами стоїть хтось. Можливо, навіть сам вбивця, - продовжувала дівчина, - і щоб дати видимість, що ми зараз перелякані, нам потрібно не висовуватись декілька діб. Він чи вона- заспокоїться, ми – продовжимо.

- Ей, зачекай, хто «ми»? – перервав її Нільсон, - не путай, будь ласка, «ви» без мене і «ми» зі мною. Карло, я тобі звичайно дякую за життя і за цю ідею з телефоном – але дальше ми самі.

Я дивилась на Айзека здивованим поглядом. Карла також була здивованою.

- Айзек, я вважаю, що до нас потрібно добавити Карлу, - промовила до нього я, - вона реально говорить розумні речі.

- Ні, - сердито відповів хлопець.

- Чому «Ні»? – запитала у нього збита з пантелику Карла.

- Бо я їй не довіряю, - пояснював свої слова Айзек, - Карла не з тих, хто захоче бавитись з дітьми (вона була на рік старшою від нас). Тим більше, вона в будь-який момент здасть нас – їй просто потрібно захотіти. «Голубим кровам» байдуже до діл «смертних»

- Та якби я хотіла вас здати – то зробила б це ще вчора і не прийшла сьогодні сюди, - перейшла на крик Карла, - і чому ти ставиш мене вище за себе? Через те, що я – дочка мера. Та плювати на мого батька!

«Здається Айзек задів її за живе»

Вони продовжували сперечатись. Я намагалась їх заспокоїти, але зупинити суперечку цих двох запальних по натурі людей було нереально.

- Так, все – сказала нарешті Карла, коли почула дзвінок на урок, - йди до дупи, Айзеку.

Вона підійшла до виходу з кабінету.

- В п’ятницю після уроків – тут. Вільмо, - звернулась вона до мене, - передай Бобі, що ми, - на слові «ми» дівчина зробила акцент і глянула на Айзека, - його чекаємо тут.

Дівчина вийшла з кабінету. Я глянула на Айзека.

- Ти така сволоч, Нільсоне, - сказала я і також вийшла, залишивши його одного.

Очима пробіглась по коридору. Карли вже не було. Я рушила до відпочинкової зали, де на мене вже мала чекати Нора. У нас обох не було першого уроку, тому ми цілу годину сиділи у залі і розмовляли.

Коли я зайшла в кімнату, на мене вже чекала Нора.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше