Закохані з Лейденсу, але хтось із них мертвий

глава 19

Приставучка-Ліза лежала прямо біля вчительського стола. Нікого поряд – лише одне тіло, яке не подавало признаків життя. Ми були надзвичайно переляканими, тому не рушали з місця. На крик Нори збіглись інші учні.

- Господи, - так на це відреагувала Джуді Хопс, - вона що – мертва?

Я наважилась підійти до неї, аби поміряти пульс. Її губи були синіми, а очі заплющеними. Рот відкритий. Я знайшла на шиї правильне місце.

- Пульс присутній, - сказала я, - але дуже слабкий..

До натовпу збіглись вчителі. Разом з ними – містер Айзон, який був завідувачем цього кабінету.

- Що..що..тут.. відбувається? – від переляку чоловік почав заїкатись.

«Здається, він тільки прийшов до школи»

Останніми на місце подій прибігли директор школи і Карла. Обоє відкрили роти від шоку.

- Чого ви стоїте? – першою оговталась Карла, - викликайте швидку!

- Я..я вже, - це їй відповіла Нора.

- Я подзвоню до шерифа Нільсона, - сказав містер Конор, - хто її знайшов першим?

Ми з Норою підняли руки.

- Чекайте тут на швидку і поліцію. Усі інші – прошу йти на уроки!

Але натовп не послухав його.

- Так, давайте всі по класах, - взяла справу у свої руки Карла, - тут немає на що дивитись. Я також йду на урок.

Перед тим, як вийти з приміщення, вона співчутливо подивилась в мої очі.

Через 5 хвилин приїхала швидка. За нею – мама Лізи.  Увесь цей час ми з Норою сиділи у кабінеті історії і чекали на шерифа. З нами був містер Айзон.

Через хвилин 10 у клас зайшов шериф Нільсон.

- Так, хто з вас знайшов цю дівчину? – запитав чоловік.

- Ми, - відповіла йому Нора.

- Добре, - сказав він і підсунув стілець, щоб сісти навпроти нас, - містере Айзоне, ви, поки що можете йти на свій урок. Вас я опитаю пізніше.

Вчитель мовчки покинув приміщення.

- Добре, - протяжно промовив містер Нільсон, - ти – Вільма Баєрс, а тебе, перепрошую, я не знаю..

- Нора Лейхі, - представилась дівчина.

Шериф записав щось у своєму блокноті. До класу зайшло декілька чоловік.

- Перепрошую і вам, але ви хто в чорта такі? – запитав у них шериф Нільсон.

- Як хто? Криміналісти, - відповів один хлопець, не більше 20 років, - в цьому ж класі було знайдено дівчинку?

- Так, але хто вас сюди прислав? – поставив ще одне запитання тато Айзека.

- Анна Слюзарі. А що чути про ту дівчину?

Як потім вияснилось, ця Анна – велика «шишка».

- Жива, але в тяжкому стані. Зараз вона вже напевно на лікарняному ліжку. Схоже на отруєння, - шериф знову повернувся до нас.

«Отруєння?»

- Ок, дівчата, розкажіть, що ви робили до того, як сюди зайшли..

Ми почали розповідати йому все, як було. Згодом, він поставив ще декілька запитань типу «З ким Ліза дружила?», «Чи ви когось підозрюєте?»

- Тед, закінчуй вже опитувати і збирайся, - двері до класу відчинила якась жінка.

Містер Нільсон закотив очима.

«Яблуко від яблуні далеко не падає»

- Будь ласка, міс Слюзарі, останнє запитання і я йду, - шериф недолюблював цю жінку і це було тяжко йому скривати.

- Ні, містере Нільсоне, ви потрібні мені негайно, - Анна настоювала на своєму.

Шериф зітхнув і підвівся.

- Я вже вирушаю на ваш крик про поміч, міс Анно, - награно усміхався до неї чоловік, - до речі, сьогодні знову збори. На першій перерві, одразу же після цього уроку. Передайте усім.

Нас відпустили і ми вийшли з класу.

- Як ти? – запитала у подруги я.

- Не дуже.. – сумно відповіла вона, - а ти?

Та я не встигла відповісти.

- Дівчата! – невідомо звідки появився Маркус і підійшов до нас, - як ви себе почуваєте?

- Нормально, - відповіла за нас обох Нора.

- Я хотів би поговорити з тобою, Вільмо, - він глянув на мене, а тоді на Нору, - якщо у тебе також є до мене якісь питання, то можеш запитати.

- Ні, немає. Я піду, напевно, на урок.

Директор ствердно кивнув головою.

- Побачимось, - сказала мені Нора і я обняла її у знак підтримки.

- Ходімо до мого кабінету, - сказав містер Конор і ми пішли на другий поверх.

«Що він від мене хоче?» - такі думки літали у моїй голові.

Ми зайшли в кабінет. Я сіла на те ж місце, де сиділа у перший день школи, коли мене вперше опитував шериф Нільсон. Маркус сів навпроти мене.

- Тобі багато чого прийшлось пережити за ці 2 тижні, - почав говорити до мене директор, - спершу втрата подруги, тепер – Ліза…

Містер Конор почав свою «доповідь». Але я його слухала. Мені так бракувало цих слів підтримки за ці всі дні. Він був зі мною справді щирим – як батько чи старший брат.

- Ти сильна дівчинка, - так закінчував свій монолог вчитель біології, - моментами байдужа до всього, - на цьому моменті я усміхнулась, бо я справді була пофігісткою, - але сильна. Все буде добре.

Він усміхнувся до мене.

- А зараз можеш бути вільною. Йди на урок.

Я подякувала йому за теплі слова і вже вирушила до виходу, аж тут:

- Вільмо, якщо у тебе є якісь питання до мене, то можеш запитати.

«Або зараз, або ніколи»

Я повернулась і сіла в крісло.

- Знаєте, є одна фотографія…, - це було ризиковано питати про таке у директора, але у мене не було виходу. Так би у нас появилась зелена ниточка.

Містер Конор прижмурив очі.

- Ми з Шарлоттою (ім’я мами Моніки) навчались в одному класі – і були друзями не розлий вода. Усюди разом – різні олімпіади, проекти, виступи. Коли ми перейшли у старшу школу, я зрозумів, що Шарлотта для мене значно більше ніж просто друг, - директору було сумно про це згадувати, - і я довгий час не признавався їй. А за деякий час вона приходить до школи з Френком Олейном, тримаючи його за руку і цілуючи в щоку. Я був і сумним, і розбитим, і злився на самого себе, бо не сказав про свої почуття дівчині.

Він хвильку думав, але потім знову продовжив:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше