глава 22

Я неохоче підійшла до вікна, накинувши на себе перед тим теплий светр. Відкрила штори і в темряві почала шукати когось, хто розбудив мене.

«Дурні діти граються»

Я нікого не помітила, тому назад лягла в ліжко, але тут новий камінець вдарив по моєму вікні. Я рознервувалась. Знову встала і зі всієї сили відчинила вікно. Побачила якусь тінь, яка крутилась, ходила туди і сюди, ніби очікуючи, коли я її помічу.

- Хто тут? – крикнула я і висунула голову з вікна.

- Ти чого кричиш? – відповів голос зі двору.

Нарешті я зрозуміла, хто ця постать. Аби не будити батьків і сусідів, я вирішила подзвонити до цієї особи.

- Отто, блін, 12 ночі, що ти робиш під моїм вікном? - тихо запитала, після його «Алло»

- До тебе прийшов, - відповів мені хлопець.

- То чого тоді кидаєшся камінням? Ти хочеш розбити моє вікно чи мої нерви? – я злилась на нього.

- Ні, просто я подумав, що це … Романтично?

Я тяжко видихнула.

«Хтось передивився мелодрам»

- Я не люблю романтики, - сухо відповіла йому я.

- Ой, та перестань. У твоєму житті її просто було мало, тому ти говориш, що не любиш. Кожна дівчинка в душі мріє про романтичні вчинки.

Я хвилинку думала.

- Та ні, я просто не люблю романтики.

- Ок, виходь до мене, - промовив до мене Отто.

- Що? Ти з дуба впав? Яке виходь? А як же комендантська година?

- Яка в дупі година? Її ніхто не дотримується. Давай краще виходь. Я ж не марно тут стою і мерзну.

Я замовкла, думаючи над його пропозицією.

- Дай 5 хвилин на збори.

Щось мене тягнуло йти до нього. Я швидко одягнула зручні штани і светр, зверху накинула на себе своє найтепліше пальто. Коли була готовою, то підійшла до вікна і відчинила його.

- Ти збираєшся вистрибнути до мене через вікно? – запитав у мене хлопець, але я показала жестом руки, аби він замовк. Ми почули гавкіт сусідських собак.

Я легко спустилась по дереву.

«Мені ж не вперше»

- Будь ласка, говори тихіше. Ти ж не хочеш розбудити сусідів, або, в гіршому випадку, моїх батьків, - говорила до Отто я, вже стоячи на твердій землі, - ну? Чого ти сюди прийшов?

Отто усміхнувся. Надворі була суцільна темрява, лише ліхтарі, які стояли одне від одного, давали нам змогу хоч якось бачити лиця одне одного.

- Я хочу показати тобі одне місце. Але воно достатньо далеко звідси. Йдеш?

«Мені не подобається ця затія»

- Раз я вже злізла, тоді ходімо, - без ніяких емоцій відповіла я. Вирішила скрити, що мені трішки лячно.

Ми вийшли на головну трасу. Машини в такій годині вже не їздять, тому я йшла лівою частиною дороги, Отто – правою. Нас розділяла біла лінія.

Ми йшли мовчки.

«До сьогодні я з Отто переписувалась кожного дня. До того ж, ми розмовляли у школі і два рази ходили лише двоє у «Бістро’с». Ми вивчили одне одного. Я знаю, які у нього вподобання у музиці, фільмах і книгах; знаю про його хобі, а також він розповідав про свої плани на майбутнє. Отто також багато чого знає про мене. То, скажіть, якого чорта я так соромлюсь почати розмову прямо зараз?»

Але ніхто не міг дати відповіді на це запитання. Отто, як на зло, також мовчав.

- То, може розкажеш, куди мене ведеш? – нарешті осмілилась я заговорити до хлопця.

- Це – секрет. Побачиш, коли прийдемо. Чи ти передумала?

- Ні, я ніколи не передумую. А чому ти ведеш саме мене?  - поставила йому вже друге запитання.

- Останнім часом ти дуже сумна і якась замучена. Я не хочу тебе такою бачити. Я люблю, коли на твоєму лиці усмішка. Надіюсь, це місце тобі її подарує.

- Мені в дупі твоя думка щодо мого зовнішнього вигляду. До того ж, я ніколи не усміхаюсь, - прямо зараз я вирішила з ним посперечатись, аби зіпсувати настрої нам обом, - я не клоун в цирку, аби усміхатись кожному, хто йде на зустріч зі словами «Який же гарний сьогодні день!». Останні дні – це повна туфта, і я не маю на увазі погоду.

Отто вирішив не реагувати на мої слова, аби не викликати конфлікт. На відміну від Айзека, він був більш стриманий і мудріший.  А ця ситуація з Остіном першого вересня – простий «невдалий» для Отто день, коли його вивели зі себе.

- Я не хочу з тобою сваритись, - лише це він сказав мені, і дальше ми йшли мовчки.

Коли ми доходили до лісу, я заспокоїлась і навіть пожаліла, що так грубо відповіла йому. Перед самим входом у зарослу деревами місцевість я зупинилась. Отто здивувався.

- Ми йдемо в ліс? – трішки з переляком запитала у нього я.

«Я добре пам’ятаю, чим скінчився мій останній похід туди»

- Так, а є якісь проблеми? – у його голосі я почула нотки турботи.

- Та ні, ніяких, - я схрестила руки на грудях (було дуже холодно) і зайшла у ліс, - просто мої походи сюди не закінчуються чимось добрим.