глава 25

Як тільки ми зайшли в будинок Морганів, то одразу попрямували до нашого підвалу.

- Там нас ніхто не почує. Вдома, скоріш за все, є всі, - говорила до мене Карла.

В підвалі, першим ділом, ми продовжили нашу дискотеку, слухаючи пісні Weeknd і згадуючи Айзека. Я змогла відкритись дівчині, тому вільно танцювала і співала (хоч це мені не дуже вдало виходить). При цьому, з Карлою ми «були» всюди – від танців на столі до співу на підлозі.

- Почекай хвилинку, у мене дещо є. Я тримала це для особливого моменту, - сказала Карла і підійшла до однієї з полиць, які були у підвалі.

Я сиділа на дивані, чекаючи, що вона зараз дістане.

- Ось, знайшла, - сказала дівчина і витягнула якусь пляшку. Здається, це – самбука. Пила коли-небудь таке?

Я покивала головою, що ні.

- Я також, - спокійно відповіла Карла, - навіть не знаю, що це. Мені його подарував новий чоловік бабусі, коли ми були у неї в Італії.

- Твоя бабуся переїхала до Італії? – запитала я.

- Та ні, вона там завжди жила. Моя мама – італійка, переїхала сюди, коли їй було 18. Тут зустріла мого батька, - Карла усміхнулась, - а ти думаєш, чому у нас з Отто такі незвичні для американського суспільства імена? Це через те, що ми наполовину італійці.

Ми ще довго розмовляли про наше дитинство.

«Карла все більше і більше стає мені подругою»

- Фу, цієї гадості більше не п’ємо, - сказала Карлі я, після першої спроби самбуки, - краще ром-колу.

- Погоджуюсь.

Хвилину ми мовчали, бо міцний алкоголь вдарив у голову. Карла вирішила показати мені, які вона вміє робити перекиди. Звичайно, під час виконання цієї вправи, вона врізалась у наш стенд і нам прийшлось складати усе на місця. Ми 20 хвилин займались цим ділом.

Мені було смішно, але Карла здавалась якоюсь сумною.

- Ей, ти чого така кисла? – запитала у неї я, коли ми вже присіли на диван. Годинник показував 22:00.

Карла не відповіла.

- Карло, я в тебе питаю, - заговорила до неї я.

- Просто, я така нещасна, - очі в Карли були на мокрому місці, - розумієш, у тебе є все.

Я здивувалась від таких слів, адже вважала, що Карла і в матеріальному, і в духовному плані набагато багатша.

- Не дивись на мене так, ніби це не правда, - продовжувала дівчина, - у тебе є все те, що завжди хотіла мати я. Ти думаєш, мені подобається бути цією «золотою» дитиною? Якби ти знала, як же мені надоїли усі ці слова «ти ж президент», «тобі не пасує» і що найбільше мене виводить з себе – «не смій позорити мене», тобто мого батька. Це, немов, жити у клітці. Як же я хочу стати такою ж вільною, як і ти.

- Карло, але ж ти й так достатньо свобідна, - говорила їй я.

«Ми випили однаково, але мене не взяло, а Карлу розпирає»

- Ні, Вільмо, це не так! – Карла ще дужче заплакала і мені прийшлось її обняти, аби вона заспокоїлась. Вона розповіла мені усе, що важким каменем лежало десь у глибині її душі. Я уважно її слухала.

"Навіть таке чудесне і безхмарне, на перший погляд, життя Карли має свої мінуси"

- І, знаєш, я рада, що познайомилась з тобою і ти стала моєю близькою подругою. Ти виводиш мене з цією пастки, - завершувала своє каяття Карла, - вибач, що раніше не звертала на тебе уваги.

Я усміхнулась.

«А ще місяць тому я хотіла просто стояти поряд з Карлою Морган. А сьогодні вона плаче на моєму плечі і вибачається перед мною»

- Тобі немає за що вибачатись, - відповіла їй я, - а знаєш, раніше ти для мене була ідеалом..

І я розповіла їй усе, що хотіла давно сказати. Карла знову заплакала. Я сиділа з кам’яним лицем.

- Сьогодні якийсь не день, а повний капець, - зробила висновок Карла.

- Погоджуюсь, - відповіла їй я і ми усміхались.

Дальше ми просто сиділи мовчки, допоки я не зрозуміла, що дуже пізно. Я подякувала Карлі за вечір і сказала наостанок:

- А знаєш, секрет моєї волі в тому, що я не піддаюсь на провокації людей, які хочуть мене образити. І тобі раджу пропускати слова вчителів чи батька повз вуха. Ти – сильна. У тебе все вийде.

Я попрямувала додому. На вулиці було справді холодно. Я щільніше закуталась у куртку.

«А ще в обід було 20 градусів»

Я пришвидшила крок, аби не замерзнути повністю. Я знала, що вдома нікого немає, тому не переживала через те, що мене можуть насварити. Коли я підходила до хати, то помітила один силует, який сидить у мене на ганку.

«А це хто в біса?»

Я готова була відбиватись у разі потреби, але, підійшовши ближче, зрозуміла, хто на мене чекає»

- Норо, що ти тут робиш? – запитала у подруги я.

- Я до тебе дзвонила, але ти не відповідала, - відповіла вона мені.

«Блін, через музику я не почула її дзвінків»

- І довго ти тут сидиш? – запитала у неї я, сідаючи біля неї.

- Не більше пів години. Я хочу з тобою поговорити.

«Сьогодні що, вечір важких розмов?»

- Ну давай, - сказала їй я, дивлячись у очі. Мені, по правді, було ще досі обідно за те, що вона не вибачила мені в перший раз.

- Бути крутою дівчиною – відстійно, - почала розмову Нора Лейхі, - усі ці пафосні дівчата, які постійно кругом тебе, ці безпереривні розмови про хлопців, моду і серіали. Знаєш, я думала, що ставши капітаном «Айстр» все налагодиться. Я зможу знайти нових подруг, які замінять тебе і стати більш авторитетнішою у школі. Так, цей авторитет я отримала. Але, чорт побери, чому я досі така нещаслива? – на очах в Нори виднілись краплі сліз, - Вільмо, я не можу з цим всім справитись. Ти мені потрібна!

Нора кинулась мене обнімати. Я обняла її у відповідь.

«Сьогодні я виконую роль психолога для своїх подруг. Потрібно буде якось їх двох познайомити. Думаю, вони знайдуть спільну мову»

- Вільмо, ти ж вибачиш мене? – запитала у мене подруга з благальними очима.

- Дурненька, я вже давно тебе вибачила! – я усміхнулась до неї і ще раз обняла, - а тепер розкажи, як у тебе справи? Ми майже тиждень не розмовляли.