глава 27 (1 частина)

Після вчорашнього «купання» мені вдалось не захворіти. Чи то гарячий чай і ковдра, чи тепло і підтримка Отто, але я почувала себе повністю нормально. В середу, звичайно, я, як і половина старшої школи, не прийшли на навчання. До речі, цьогорічний день народження Нори був найспокійнішим за усі попередні.

«Затишшя перед бурею. Що буде на її повноліття?»

В середу Айзек з’їздив у Ріверран.

- Монреаль сказав, що інформації у системній пам’яті телефона вже давно немає. Але він думає, що варто спробувати взломати її Хмарку, - говорив він мені по телефону, - одним словом, потрібно чекати ще декілька днів, бо взламувати хмарне сховище набагато складніше і не факт, що воно нам щось дасть. З хороших новин, Монреаль все таки дав нам свій номер телефону і ми зможемо зв’язатись з ним при будь-якій потребі.

В четвер, замість школи, я мала йти на похорон Лізи, присутньому на якому я дуже не хотіла бути, але проти Айзека не попреш. Карла домовилась перед вчителями і директором, що ми четверо підемо як представники учнів нашої школи, тому з цим проблем не було.

Похорон був на 12:00, тому я сміло виключила будильник і спала до 10:00. Зібралась дуже швидко. З темними кольорами проблем у мене не було, адже увесь мій гардероб у темних відтінках: від темно-синього до темно-червоного. Я одягнула чорну спідницю, а під неї чорну блузку, яку не вважала повсякденою.

«Лізі везе. Навіть на похорон у неї сонячна і тепла погода, а на вулиці, між іншим, перший день жовтня»

Накинувши швидко чорну куртку  і взувши кросівки, я вийшла з дому, хоча розуміла, що це дуже зарано і мені прийдеться чекати на своїх друзів.

Ми домовились зустрітись у парку, а саме біля найвіддаленішої лавочки. Я не поспішала. Повільно йшла стежкою, одночасно штовхаючи опале жовте листя, яке в’юнилось кругом моїх ніг. Я любила осінь. Любила зиму, адже саме в цю пору року мій день народження. А весняна чи літня спеки мене діставали.

Я прийшла на місце нашої зустрічі за 15 хвилин раніше, ніж ми запланували. Я помітила, що там вже хтось є.

- Вільмо, чого ти так рано прийшла? – запитав сердитий Айзек. Він був одягнений у чорні класичні штани і білу сорочку. На ньому також був чорний піджак. Його руки, як і завжди, схрещені на грудях.

«Я вивчила, що по руках Айзека можна зрозуміти, який у нього настрій: якщо його руки схрещені на грудях – він мовчазний, серйозний і про щось думає; якщо у кишенях – Айзек у нормальному або веселому стані; а якщо його руки на чиїсь шиї або б’ють когось у лице – він дуже злий»

Зараз він був ні сумним, ні веселим.

- Ні привіт, ні папа, - я присіла біля нього, - а ти чого так рано прийшов?

- Я думав… - відповів Айзек, дивлячись на ставок, який був перед нами.

Запала мовчанка.

- Навіщо ти штовхнув Остіна в басейн вчора? – запитала у нього я.

- То був не я, - спокійно збрехав Нільсон.

- Айзек, - я глянула йому у очі, - я бачила, що це був ти. Питаю ще раз. Навіщо ти штовхнув Горена у воду?

Айзек нічого не відповів. Він дивився кудись у далечінь.

- Ну ок, не відповідай, якщо не хочеш, - я зрозуміла, що це був особистий конфлікт, який нашого розслідування не стосується, - тоді скажи, якого чорта ти прийшов на вечірку до Нори?

- Слухай, я перед тобою маю відчитуватись за свої дії? Ми не в більшовицькій Росії, де за кожен крок вправо, а не вліво, розстрілювали, - відповів сердитий Айзек, - я ходив туди, щоб а) – подивитись, чи не появився хто-небудь підозрілий і б) – щоб випити алкоголь, якого я дуже в той момент хотів.

- Випив? – запитала спокійно я.

- Так, - відповів Айзек.

- Привіт, - до нас підійшов Бобі, який був одягнений у чорний светр і такі ж чорні джинси, - чого Айзек такий злий? – запитав хлопець у мене.

- Я його, здається, вивела своїми тупими запитаннями, - відповіла Пакірсону я, - ось Карла йде.

Я кивнула у сторону дівчини, яка вже поспішала до нас. Як тільки я змогла її роздивитись, то зрозуміла, що чорний колір Карлі, між нами усіма, пасує найбільше і в ньому вона виглядає неперевершено, хоч її одяг не був супер крутим чи модним.

- Привіт всім! – привіталась з нами усміхнена Карла. Я і Бобі привітались у відповідь

- Раз вже всі присутні, то йдемо, - сказав Айзек і рушив у сторону дому Лізи.

Карла глянула на нього зі здивуванням.

- Чому ти не привітався зі мною? – запитала у нього Карла, ставши перед ним і перекривши дорогу.

- Карло, ще не вистачає, щоб ти мене вивела на негативні емоції, - сказав їй спокійний Айзек, а потім додав: - Привіт.

Вона глянула на нього і повернулась до мене з Бобі.

- Слухайте, я вам зараз таке розповім, ви не повірите, - сказала Карла і почала свою розповідь про новини школи і наших вчителів.

Церемонія в будинку була дуже простою і від цього нудною. Звичайна картина: заплакані батьки і сестра Лізи; її родичі, які намагаються їх заспокоїти; декілька друзів, які точно не були з Лейденсу і ми троє, сидячі з кам’яними лицями. Одна Карла декілька раз пустила сльозу.

«Я її так не любила, що зараз мені абсолютно байдуже на її смерть і не жаль її батьків. Чорт, я ще не до кінця позбулась своєї егоїстичності, як у мене знайшлась нова вада – жорстокість»

Після церкви ми одразу попрямували на кладовище. Хоч людей було багацько, але ніхто з них не здавався нам підозрілим. Айзек контролював ситуацію:

- Слухайте, а цей чоловік у синьому капелюсі? Якийсь він дивний.

- Айзек, він звичайний, - відповіла йому я.

Через декілька кроків він знову заговорив:

- А ця жінка з хризантемами в руках? Я за нею давно спостерігаю, вона ні разу не заплакала.

- Нільсон, вона також звичайна і єдине, що її відрізняє – це її пришелепкуватий син, - відповіла йому Карла.

- А може її син…

- Айзеку, у тебе вже параноя! – підвищила голос Карла і декілька людей оглянулось в нашу сторону. Ми йшли позаду усіх, - тут немає нікого підозрілого.