глава 35

- Які новини? – одразу же без привітання запитала у хакера я.

- Включи гучномовець, - шепотів Отто, і я послухалась його.

- Я б не сказав, що дуже приємні, - говорив у слухавку Монреаль, - потрібна особиста зустріч. Приїжджайте завтра.

- Завтра? – тихенько і здивовано запитала Карла, - так швидко? Це точно Монреаль?

- Без проблем. Завтра будемо. Дякуємо, - відповіла Монреалю я і завершила дзвінок.

- Ти чого так швидко поклала трубку? – запитав у мене Бобі.

- Чув же сам – потрібна особиста зустріч. Завтра про все дізнаємось, - пояснила свої дії я.

- А чого завтра? – Карла, здається, запитувала це сама у себе, - постійно за три дні, за тиждень. А тут така оперативність. Напевно дійсно щось важливе.

- Важливе – не важливе, немає значення, - сказав Отто, - у мене питання – хто поїде?

- Як хто? – запитання мого хлопця видалось мені дивним, - ми, або на твоїй машині, або на Айзекового батька.

- У нас завтра гра у Лейк-Паді (ще одне сусіднє містечко з південної сторони; Ріверран – з північної). Ми не можемо з вами поїхати до Монреаля.

- Ну тоді поїдемо ми троє публічним транспортом, - запропонував Бобі. Айзек увесь час мовчав.

- Фу, я не поїду автобусом, - втрутилась Карла.

- Карло, ти що – «голуба кров»? – відповів їй її брат, - нічого з тобою не станеться, якщо ти один єдиний раз поїдеш автобусом у сусіднє місто.

- Я все одно проти цього, - стояла на своєму дівчина.

- А ви б могли якось пропустити цей матч?  – запитала у Отто і Айзека я.

- Вільмо, як ти уявляєш собі гру без капітана? – відповів мені Отто, - Айзека також не відпущу, він – один з найкращих моїх гравців.

Карла тяжко видихнула.

- Айзек, а ти чого мовчиш? – сказала я, - ти що думаєш?

Він спершу глянув на мене, а тоді відповів:

- Я думаю, що гру пропускати не можна, а до Монреаля можна буде поїхати після її завершення. Приблизно після четвертої.

- Дня? – перепитала Карла.

- Ранку, - зі сарказмом відповів їй Айзек, а потім знову глянув на мене, - і тоді або я, або Отто могли б завести вас на машині. Або варіант Бобі – поки ми граємо, ви прогулюєте школу і їдете автобусом до Ріверрану.

- Вже краще перший варіант, - втрутилась Карла, - ок?

Ми всі покивали головами.

- А що нам робити до четвертої години? – запитала я.

- Вільмо, а ти взагалі що робиш в школі?

- Вчусь, - відповіла на запитання Нільсона я.

- Ну от і завтра ти будеш вчитись, - добавив Айзека. Я скривилась.

- Я не це мала на увазі. Що ми будемо робити з Норою?

Запала мовчанка.

- Почекаємо, може вона ще появиться. А якщо вона справді зараз у заручниках вбивці – то завтра ми взнаємо нову інформацію від Монреаля, яка може стати нам у пригоді, - сказав Бобі і кожен з нас погодився з його словами. Я трішки заспокоїлась. – До речі, що було у щоденнику?

- Якщо коротко, то моя версія щодо вбивці-коханця, скоріш за все, є правдивою. Словами всього не передати. Завтра я принесу його, - на останній моїх словах продзвенів дзвінок і ми розійшлись по класах.

«Ситуація вже не така напружена. Нам вдалось помиритись і забути усі негаразди. Наше розслідування знову в дії»

До кінця дня Нора не з’явилась. Це ще більше насторожувало. Батьки Нори (і навіть її тато) вже звернулися до шерифа Нільсона, але той сказав, що поки у Лейденсі є міс Слюзарі – він змушений все робити по закону, тому пошуки розпочне на третій день, якби йому цього не хотілось.

«Айзековий батько набагато розумніший за цю Анну, яку прислали сюди зі штату. Не знаю, як він її терпить»

Я не знала куди себе діти. Я чітко знала, що моя найкраща подруга у небезпеці, але нічого не могла вдіяти.

Зранку також не було ніяких новин. Норин телефон мовчав і був поза зоною досяжності. Побажавши в смс удачі хлопцях на матчі, я попрямувала до школи. Вже, здається, усі учні знали про зникнення Нори і це була тема №1 для обговорення. Біля моєї шафки на мене чекала Келлі Блум.

- Привіт. Нора ще не появилась? – стривожено запитала у мене дівчина.

- Привіт, ні, - сумно відповіла їй я, - якщо ти знаєш будь-яку інформацію, яка допоможе її знайти – не мовчи.

Та Келлі нічого не знала і була в такому ж шоці, як і я. Я трішки порозмовляла з дівчиною, поки не помітила Карлу і Бобі, які наближались до мене.

- Ти принесла щоденник? – запитав у мене Пакірсон, після привітання. Я кивнула головою.

- Який у вас зараз урок? – запитала Карла.

- У нас історія, - відповіла я, - чого питаєш?

- Поки Отто і Айзек бігають з м’ячем у руках по полі, ми могли б краще розібрати щоденник, а так як на перервах я зайнята, ми могли б зробити це на першому уроці. У мене вікно, - відповіла Карла.

- Я не проти, - сказала я, - Бобі?

Хлопець скривився, бо не любив пропускати уроки історії, але все ж погодився. Зі дзвінком ми зайшли у кабінет президента. Я витягнула зі свого рюкзака щоденник.

Друзі зразу же схилились над ним, поставивши його на стіл. Читали кожну сторінку і роздивлялись усі малюночки. Читання зошита зайняло у нас більше ніж один урок. Тепер я запізнювалась на мистецтво, Бобі – на хімію, а Карла на математику.

- Чесно, я думала її щоденник буде містити більше цікавої і потрібної інформації. А тут – один «Він». Так ніби Моніка свідомо скривала його персону, - влучно сказала Карла.

Ми покивали головами.

- Бобі, що скажеш? – запитала у свого друга я.

- Вона дійсно все завуальовує. Але можу сказати, що «Він» - точно не наш одноліток.

Ми з Карлою переглянулись.

- Чому ти так думаєш?

- Просто знаюю. Вона його таким виставляє. Вільмо, задумайся, ти б також писала про Отто так, як вона про свого хлопця.

Я задумалась.

«Я й справді. «Він» не виглядає на нашого ровесника»

- До того ж, згадай ту фотографію Моніки, по якій ми вийшли на будинок лісника. Її за талію тримала доросла рука. І твоя розмова з бібліотекарем. Вона також говорила, що її хлопець – хтось зі старших. Цілком може бути, що Моніка відігравала роль коханки, або цей «Він» - недороблений педофіл. Тому вона і скриває його. Інша версія, Моніці бракувало уваги батька, тому вона і знайшла собі пару серед старших. Не виключення, що її минулий коханець одноліток наших батьків.