глава 37

- Містере Айзон? – шоковано запитав мій хлопець. Я і мої друзі стояли на місці, і якщо у мене вже були догадки щодо вбивці, то в них було багато запитань.

- Це що якісь жарти? Що він тут робить? – пошепки запитала Карла.

- Можете говорити голосніше, міс Морган, - спокійно сказав вчитель історії і зробив декілька кроків нам назустріч. Карла вистрелила йому під нього. По лісу пішло ехо.

- А ось цього не треба було робити, - без ніяких емоцій сказав містер Айзон і обернувся до своїх підопічних, - Chłopaki, weźcie je.

Після цих слів словаки направились до нас. Ми були дуже розгубленими і незібраними, тому не придумали нічого кращого, як втікати кожен у свою сторону. Та цього нам не вдалось. Карла попала першою. Вона намагалась стріляти по чоловіках, але від хвилювання її руки тряслись, тому дівчина попадала мимо, чим була небезпечною для нас. Коли у неї закінчились патрони (а це сталось дуже швидко), один з бандитів вибив з її рук зброю і міцно притиснув до себе, аби дівчина не втекла. Карла пручалась, але словак був набагато сильнішим від неї. Нора зразу же піддалась бандиту, не намагаючись втекти. У неї був стан шоку. Вона не розуміла, що відбувається.

Отто і Айзек влаштували бійку з чоловіками, які до них підійшли. Першим, після сильного удару до щелепі, здався Отто. Айзек тримався довше і між нами усіма найактивніше намагався протидіяти ворогу, та не вдалося. Аби його стримати, словаку прийшлось поставити його на коліна, а рукою тримати за горло. Аж тоді Айзек більш-менш заспокоївся.

Найпростіше було Бобі: як тільки словак підійшов до нього – він знепритомнів.

Я намагалась втекти, але голова банди схопив мене і я була у нього в заручниках. Містер Айзон тихо за цим всім спостерігав.

- Поясніть мені, що тут робить містер Айзон? – кричав Отто. Тільки зараз я помітила, що з його носа тече кров.

- Те, в якому становищі опинились ви – тільки ваша провина, - голосно мовив містер Айзон, - якби ви не зайшли так далеко – то цього всього зараз би не було.

- Яке вам взагалі діло до цього всього? – запитала у вчителя Карла. Вона, здається, ще добре не усвідомлювала, хто такий містер Айзон.

- А що? Привикли бачити бідолашного невдаху містера Ендрю Айзона, якого не поважають не лише учні, а й вчительський колектив? – поставив риторичне запитання до нас чоловік, - де Вільгельміна Баєрс?

Він глянув мені прямо в очі. Такого містера Айзона я ще не бачила. Як він і говорив – я знала його як велику зануду, заїку, переляканого чоловіка  і, по простому, «маминим синочком», який у свої 33 не добився нічого, окрім вчителювання у нашій школі. Його не просто не поважали; його ще й не любили, і Айзон завжди був ізгоєм. Та це все було грою. Зараз він показує нам своє справжнє амплуа, яке ще не повністю розкрите.

- Ну, Вільмо, я, по правді, думав, що ти розумніша. Та незважаючи на це, тобі вдалось відгадати, хто я, - спокійно говорив вчитель, - коли ти відгадала, що таємний коханець Моніки – це я?

- Вчора ввечері, - відповіла йому я. Хоч я стояла найближче до Айзона, та я відчувала на собі презирливий погляд Айзека. Співставивши дві фотографії і порившись у своїй пам’яті, мене осінило, що ці руки мені знайомі і вони – містера Айзона. Та я до останнього тримала це в таємниці, але зараз я впевнилась в тому, що я була права.

Запала мовчанка.

- То, виходить, вбивця Моніки – це ви? – Нора нарешті прокинулась зі свого шокованого стану.

- Ну, тут є свої нюанси, - відповів містер Айзон, задумуючись над словами Нори, - але так. Це правда. Вітаю вас. Ви прийшли до своєї цілі.

Я почула, як десь позаду Айзек знову намагається вирватись з міцних рук словака. Всі інші стояли (або лежали, як Бобі) непорушно.

- Все почалось в червні 2020 року, - почав свій довгий монолог містер Айзон, - в цьому місяці Моніка стала моєю пасією. Чи любив я її? Хм.. Здається, ні. Зато дівчина просто шаленіла від мене, що мені було вигідно. Знаєте, вона була набагато розумнішою від усіх учнів, тому зразу зрозуміла, що невдаха-вчитель – це лише маска, за якою скривається моє справжнє «Я». Я першим пішов їй на зустріч, бо бачив, що я їй не байдужий. Не знаю, навіщо мені було цього. Напевно, просто хотів цього жіночого тепла. І мені було байдуже, що Моніка була молодшою від мене на 17 років і вважалась моєю ученицею. Вона задовільняла усі мої потреби. Я старався бути ніжним до неї. Дарував подарунки. Ми часто гуляли по лісу, або нишком сиділи у мене вдома. Моніка навіть знала про те, що я нелегально утримую у цьому бункері словаків, і, взагалі, маю дуже багато «темних» справ, пов’язаних з Darknet’ом. Вона швидко ввійшла у роль дівчини бандита і за її словами, це найбільше її збуджувало. Та потім щось пішло не так. Я почав показувати свій справжній характер. Не було ніякої романтики. Я став строгим до неї. Тримав її у себе на замку. Я почав відчувати холод, який йшов від дівчини до мене, та я не міг її відпустити. Моніка знала забагато інформації про мене.

- І тому ви вирішили її вбити? – крикнув Отто. Мої очі були на мокрому місці. Мені щиро стало жаль Моніку.

- Не зовсім, - спокійно відповів на його запитання містер Айзон, - лише залякати. Під час однієї сварки Моніка сказала одну фразу. «Я все розповім, якщо ти мене не відпустиш!». Це мене збентежило. Я також знав її справжню. Від неї цього можна було б очікувати. Тому, цього ж дня я подарував їй особливий чай власного виробництва. І так, ще один факт про мене – я люблю хімію і добре тямлю в ній. Моє «темне» діло – виробництво особливої наркоти. А її головний інгридієнт – цвіт брунфельзії. Я дав цей чай Моніці і попросив, аби вона випила склянку перед сном. Сказав, що він допоможе їй заспокоїтись перед шкільним днем. Та, насправді, вона мала б заснути мертвим сном і прокинутись дуже пізно. Вмерти «клінічною смертю». Та я не вніс до уваги те, що Моніка передозує і вип’є зразу же 2 склянки. Від цього вона й отруїлась. Коли я про це взнав, то не знав куди себе діти. Найбільше переживав за те, що поліція вийде на мій слід. Та цей тупоголовий Тед спростував усе до самовбивства.