Глава 2

Цілий рік я з усіх сил старалась відновити віру у кохання. Цілий рік вбивала собі, що все склалось правильно, що так мало статись і моє чекає ще попереду. Цілий рік я старалась не уявляти Артема з іншою й водночас бажала їм щастя. Чи повинна була бажати? Думаю, що так, але після того, що він влаштував, не знаю, та по-іншому не можу. Так і пройшов цей рік у роздумах та муках. Мені двадцять сім років, сім з яких я віддала Артему, планувала сім’ю, майбутнє. Великий будинок десь у безлюдному місці та безмежне кохання до самої смерті. І що тепер? Де ці сім років тепер? Не можу сказати, що шкодую про зустріч з чоловіком, та чи недаремно було це все, адже тепер все змінилося. Я більше не вірю у кохання, у почуття та у щасливе майбутнє. Напевно, так буває лише у книгах та у кіно, щоб зі щасливим завершенням та до втрати пульсу. Одна навіки. Нісенітниці якісь, я переконалася у цьому на власні очі й такого не буває.

Мій Артем, такий добрий, щирий зі своїми розповідями про наше майбутнє, той, хто приносив каву у ліжко кожної суботи... хто вкривав поцілунками кожен міліметр шкіри вранці. Той, хто зізнавався у коханні на кожному кроці. Хто називав своєю маленькою та заспокоював як дитину. Сльози накочуються на очі, бо тепер розумію, це все у нього з іншою, а мені він лишив ще один болючий спогад, коли забирав свої речі.

5 січня. 2018 рік. 15.46.

П’ять днів я провела на дивані, наче й не жива зовсім. Хоча, я й не була живою, не після того, що зробив зі мною ВІН. Покидьок. Ненавиджу його. Як міг так вчинити? Як міг навіть глянути у інший бік, а тоді ще й цілий рік зраджувати. Ненавиджу.

Вино у пляшці закінчувалося. Шкода. Дуже шкода, бо більше не маю алкоголю удома. Я не вживаю в цілому, алкоголь зазвичай зберігався на випадок, якщо прийдуть гості, або ж для Артема, але я... я ніколи не вживала, та це було раніше й тепер усе змінилося.

Стукіт у двері вириває з напівсну. Чорт. Кого там ще принесло? Я ще не готова до зустрічі з кимось. Підіймаюся з дивану та відразу спотикаюсь об домашні капці Артема. Сльози знову наповнюють очі, бо його бісові речі повсюди. Вони викликають кляті спогади й нерозуміння, чому все склалося саме ось так.

За звичкою завжди заглядаю у вічко, аби не впустити якихось злодіїв та зараз якось байдуже було, тому просто відчинила двері й оторопіла на місці.
На порозі стояв Артем. Усміхнений, щасливий, без синців під очима. Він не страждав ці всі дні, він не відчував те, що відчувала я. Чоловік проживав нове життя, з новою дівчиною, не думаючи про мене. Йому було не боляче. Йому було байдуже. Та це ще нічого, у порівнянні з тим, що я побачила, коли відвела очі по правий бік чоловіка. Як він посмів?..

Поруч стояла красива блондинка, трохи нижча мого Артема. Мого... Смішно зі своїх же думок. Він давно не мій, він її. Красивий макіяж, гарна струнка фігура, довгі ноги та груди, які випирали з-під норкової шубки. Дівчинка, наче зійшла з обкладинки наймоднішого журналу. І я... Я з пучком на голові, який не причісувала усі п’ять днів та в домашньому одязі, який встигла заляпати сирним соусом. А ще тхне алкоголем тим, що вливала у себе. Боже... сором.

Найгірше те, що він привів її сюди. У наш з ним дім, туди, де я будувала домашній затишок, куди вкладала усе своє тепло. У квартиру, в якій ми разом обирала навіть маленькі деталі декору. Боже... Невже не розуміє, що зробив мені боляче й вирішив зробити болючіше втричі? Покидьок. Справжній покидьок, тільки такі можуть так вчинити. Ненавиджу його й усе, що відбувається довкола.

- Привіт, Лано, - спокійно видає, чим приводить мої думки до реальності. – це Катя, моя наречена, - говорить, ніби знайомить свою сестру з коханою, а не колишню дівчину, з якою розірвав стосунки лише п’ять днів тому. Киваю у відповідь, бо буквально втрачаю дар мови. – поговоримо?

- Навіщо? – звожу брови від нерозуміння. – здається, це зайве, ти прийшов за речами, тому забирай та забирайся сам.

- Думаю, все ж, ми маємо поговорити.

- Проходь на кухню, а ви, - окидаю поглядом жінку. – можете зачекати у вітальні.

- О, ні, Катя теж має бути присутньою.

- Справді? – байдуже кажу та поправляю волосся, хоча розумію, що це нічому вже не допоможе.

- Так, то ми зайдемо? – відходжу у бік та власними руками запускаю нову дівчину свого коханого у наш з ним дім.

- Про що хотів поговорити? – байдуже кидаю та займаю місце за столом у кухні.

- Слухай тут така справа, - починає він та відразу ж мнеться. – Ти вже знаєш, що скоро у нас з Катею буде дитина, - необов’язково нагадувати мені про це.

- Ближче до теми, - нервово кидаю й стукаю пальцями по столу.

- У тебе власний бізнес, Лано, а у нас не має квартири, - знизує плечима та обіймає свою Катю. – Я пропоную, аби ця квартира перейшла у мою власність. – розширюю від шоку очі, а тоді починаю нервово сміятися. Це жарт такий? Тобто, він зрадив мені, він розбив мене, а я маю віддати те, що вибудуване довгими роками, поки Артем насолоджувався безробіттям? Мені навіть не шкода було б її переписати на нього, та тільки не у такій ситуації, не у цих умовах, й не після того, що він зі мною зробив.

- Ти очманів, Артем? – пирскаю й посміхаюсь. – збирай свої речі й провалюй.

- Лано, ти ж розумієш, що я це так не залишу? Я подам позов до суду, але відіб’ю цю квартиру у тебе.

- І що ти зробиш? Не забувай, що не маєш ніяких прав.

- Яка ж ти стерво, Лано, - шипить та бахкає кулаком об стіл прямо перед моїм носом. – як я міг довгих сім років терпіти таку, як ти?

- Справді, як? – хмикаю. Чоловік починає збирати усі свої речі по квартирі, залишаючи нас з Катею наодинці. Й тут, сіра мишка, яка за всю розмову не вимовила ні слова, вирішила взяти ініціативу у власні руки.

- Світлано, чи як там тебе, - цідить дівчина через зуби. – не будь такою підлою, ти маєш усе, що заманеться, у тебе купа грошей, ти можеш віддати запросто нам цю квартиру й купити собі нову і жити у своє задоволення.

- Ви очманіли? Не розумію... – мене вже це починає дратувати, тому підіймаюсь з-за столу та йду до кімнати.

- Артем, швидше збирай речі та забирай свою нову дівчину й провалюйте звідси.

- Ти ще пошкодуєш про це, - шипить чоловік. Дивуюсь, бо хто міг подумати, що Артем насправді ось такий. - До речі, приведи себе до ладу, виглядаєш, - чоловік кривиться. - жалюгідно, ще й перегаром тхне. У що ти перетворилася, Лано?

- Вже пошкодувала, - далі вирішую ігнорувати усе сказане ними, бо дратують. Дуже дратують. До їхнього від'їзду рахувала кожну секунду, знаходилась, наче не у своїй квартирі. Коли йдуть, полегшено видихаю та дивлюсь на себе у дзеркало й з цього моменту вирішую взяти себе у руки та привести до ладу.