Закохатися на Різдво

Глава 6

Сідаю за перший столик, де чекає перший чоловік. Його крива посмішка відразу впадає в очі, а ще байкерська куртка, що не зовсім вписується в цей захід. Хоче здаватися крутим та владним, геть смішно. Хмикаю від своїх думок. Поганенько у нього виходить. Дивиться й мовчить, нехай мовчить. Швидше б пройшли ці декілька хвилин часу, аби змінити столик, а потім взагалі піти геть.


Чорт!


Рука чоловіка торкається моєї й автоматично хочу витягнути її. Жоден чоловік не торкався мене крім Артема, тому це якось трохи дивно, але пригадую умови цієї божевільної гри в кохання, тому приводжу свої почуття до норми та терплю його дотики.


- Що привело тебе сюди? – голос мені навіть сподобався, та розумію тільки по вигляду й поведінці, що він точно прийшов сюди не задля кохання.

- Подруга, - сичу й нервово тупцюю ногою об підлогу.

- Не хочеш запитати, чого прийшов я? – цікавиться.

- Хочу, аби швидше закінчилися ці декілька хвилин.

- Пів години, - посміхається, а я не зовсім розумію про що це він.

- Що?

- Не декілька хвилин, - пояснює. – На кожне побачення виділяється пів години.

- О Боже, - зітхаю.

- Бажаєш випити? – запитує й ця його крива посмішка так дратує.

- Бажаю звалити звідси якнайшвидше, - хочу забрати руку та він не дає цього зробити, стискаючи її міцніше.

- Правила! – наголошує. – Не забувай про них.

– Давай просто перечекаємо пів години й закінчимо цей цирк? – нервово кидаю. Розумію, що він мене реально виводить із себе.

- Це не цирк, мила, - підморгує. – Це пошуки кохання.

- А тобі не здається, що так не шукають кохання?

- То чому ж ти тоді тут?

- Я ж казала, - сичу. – Подруга притягнула.

- Ти могла відмовитись, - далі продовжує безглузду суперечку.

- Я не знала куди йду, - врешті витягую свою руку з-під його. – Чого ти вчепився? - Чоловік проводить долонею по волоссю й тільки зараз помічаю, які у нього пальці. Мене вони захоплюють, чорт забирай, і якщо не дивитись на те, кому вони належать, то можна й залипнути дивлячись на картину, як вони перебирають густе волосся.

- Як тебе звати?

- Нехай залишиться секретом, - саркастично відповідаю й посміхаюсь.

- Вгадаю сам, - потирає підборіддя. На вказівному пальцеві красується велика печатка й з-під куртки виглядають тату. Дивний він якийсь. – тобі личитиме щось типу Олександри. Відгадав?

- Пальцем у небо тикав? Яка в біса Олександра? Ненавиджу це ім’я.

- Пожартував, - сміється. – Тебе звати Свєта. Свєтка. Свєточка, - округлюю очі. Навіть не з того, що він вгадав моє ім’я, а з того як сміє так називати.

- Я – Лана! – наголошую. – Не Свєта, не Свєтка і не Свєточка, а Лана! Затям це собі! І взагалі, звідки ти знаєш, як мене звати?

- Я ж казав, що здогадаюсь без твоєї допомоги, Свєтко, - нахабно сміється, показуючи усі свої білі зуби.

- Твоя байкерська куртка не сильно вливається у атмосферу, - ігнорую його кепкування над моїм ім’ям. – Можливо ти дійства переплутав і не туди зайшов?

- Туди, - здіймає до гори одну брову. – Я прийшов розважитися. Знайти кохання.

- Мало віриться, що такі як ти шукають кохання, - пирскаю й відводжу погляд. Чоловік нахиляється так різко, що не встигаю сконцентруватися й торкається своїми пальцями мого підборіддя, переводячи мій погляд у свій бік, а тоді всідається назад.

- А ти повір, Лано-о-о, - протягує так, що мурахи вкривають тіло. Збігаються усі внизу живота та влаштовують там мітинг проти цього паразита. - Тікай, Лано! Тікай! – кричать нестерпні. Й правильно кричать, бо мене він теж дратує.

Не встигаю нічого відповісти, тому що лунає дзвінок. Пів години з нахабою закінчилися. Нарешті. Спокійно видихаю та змінюю столик, якщо ж трапиться ще один навіжений, то точно не витримаю і втечу звідти. Ох, Гелю, у що ти мене втягнула? А ще подруга називається.

За іншим столиком чекає якийсь, вибачте за слово, але по-іншому назвати не можу, бо це справжнісінький ботанік. Всі пів години тримає мою руку своєю спітнілою й розповідає про закони фізики. Ага, я й без тебе знаю ці закони, тільки вони мене зовсім не цікавлять. Витримую спітнілість на своїй долоні цілих пів години й знову чую довгоочікуваний дзвінок. Пересідаю, й на диво, мені щастить. За столиком чекає красивий чоловік з гарними манареми, бо єдиний хто підіймається та відсовує мені стільчик, тільки такий жест уже підкуповує. Такому й не гріх поцілунок віддати, а далі звалити звідси й забути про цю «чудову» нічку. Розмова з ним теж зацікавлює, раніше мої очі ніхто не порівнював із зірками. Схоже, він здвинутий на астрономії, але це до біса цікаво. Тому, ці пів години минають швидко. Шкода пересідати за інший столик, то ж, твої ручки красунчику, я запам’ятала. Далі все йде нудно, всі чоловіки такі різні. В кінці «шляху» зустрічаюсь з Гелею, яка розповідає про того самого з байкерською курткою. І, як така нахаба може сподобатися комусь? Тим паче, ГЕЛІ. Жах. 

За декілька хвилин на сцену виходить та ж сама дівчина та починає говорити, вітаючи всіх із завершенням побачень.

- Тепер до солоденького, - щебече вона. – Довгоочікуваний поцілунок! Мої помічники зараз зав'яжуть вам очі пов'язками, а тоді дівчата оберуть собі партнерів, які виявились найцікавішими для них. А тоді, хлопець вирішить, чи хоче він залишитись з цією дівчиною.


Нам зав'язують очі й я вже навіть знаю кого оберу, того астронома. Він найадекватніший з усіх кандидатур та й руки його обрати буде простіше, бо я їх запам’ятала. Нас проводять до хлопців й серед учасників знаходжу потрібні мені руки. Тримайся, красунчик, будемо цілуватися. Не вірю, що кажу це, але, в цілому, я не проти подарувати йому поцілунок. Все. Вибір зроблено, й вже за секунди з нас стягують пов’язки, і... О, Боже! Як могла так помилитися? Переді мною стоїть той самий нахабний байкер та хтиво посміхається. От халепа!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше