Глава 9

Холодні стіни більше не зігрівають. Дивлячись на картину, що розкинулась навкруги мене, так, до біса, хочеться продати нахрін цю квартиру й купити нову. Затишну, рідну, вибудувати там тепло, та насолоджуватися життям. Почати все спочатку й викинути з голови кляті спогади про Артема. Та хіба я можу так вчинити? Хіба можу продати те, що залишилось від батьків? Хіба можу піти звідси й не повернутися. Не можу. Ліпше все життя буду страждати зі спогадами минулого ніж відпущу у прірвусвоїх батьків.

Не лягаю спати сьогодні, бо якось безглуздо засинати у сьомій ранку, навіть, коли не спала усю ніч. Тому, переодягаюсь та йду до кухні. І, ні, цього разу не за випивкою, годі вже. Я зголодніла. Напевно вперше після того, як цей дім покинув Тьома, я буду готувати. Так що, все ж, щось змінилося після цієї ночі. А ще, торкаюсь своїх губ й відчуваю на них вже знайомий присмак чи то ментолу, чи то чогось незвіданого мені. Це до біса приємно й нестерпно водночас. Зненавидіти людину, але обожнювати його поцілунок. Ось в цьому уся Лана.

Готовий сніданок залишаю на столі, а сама приймаю душ та приводжу усю себе до нормального стану. Годі марити тим, кого не повернути. Хто зламав усе життя й зачеркнув тебе зі свого наче виконане завдання, яке більше не потребує уваги. Я маю зробити так само. Просто маю, бо те, що він постійно у моїй голові більше нічого не змінить. У Артема дружина, дитина та й взагалі – нове життя. Я у ньому точно зайва. Чоловік навіть не поцікавився жодного разу як я, чи усе зі мною добре та як пережила його зраду. Тільки квартира. Квартира, яку він вимагав у мене. Хмикаю. Ось таке буває кохання, ніби справжнє, а насправді... чистий фарс. Чомусь у моєму житті усе фарс. І, наче усе маю, та не маю головного. Чоловічої підтримки та дитячого сміху, що заполоняє собою ці противні голі стіни. На жаль, у них можна почути тільки ехо.

Дзвінок у двері трохи виводить із думок. А це ще кого принесло? Геля навряд чи прийшла у такій порі, знаю, що вона буде ще розважатися й розважатися. Ось така у мене подруга, що поробиш. Десяток років у Каліфорнії дали свій відбиток на її житті. Адже, там тільки так, вечірки, випивка та розваги. Відчиняю двері й завмираю. Що в біса коїться? Сьогодні перше січня, почався новий рік. Новий. Без відбитків минулого? Правда ж? Тоді, чому я бачу ось це?!

- Чого тобі, Артем? Ти вирішив зіпсувати мені ще й цей рік? Припхався першого січня з самого зранечку, - сичу на чоловіка й помічаю у ньому зміни. Недоспані ночі дали про себе знати, синці під очима та втомлений вигляд. Речі на ньому ще ті, які купували ми разом. Дивно... зазвичай він звик не те, що другий рік носити одяг, інколи навіть і другий раз не одягав, бо вважав це ганебним.

- Лано, у мене проблеми, - перше, що говорить. – Можна увійти?

- Для чого? Кажи швидко, що там у тебе, - фиркаю. – До речі, твоя дружина не ревнує? Приходиш ось так до своєї колишньої коли заманеться.

- Я не прийшов сваритися, Лано, - опускає очі, наче котеня, що зробило шкоду. – Я прийшов попросити допомоги. У нас не має грошей, зовсім. Мене вигнали з роботи, а Катя. Катя не може працювати, бо вона доглядає Захарчика.

- То в тебе син? – цікавлюсь. Стає трохи образливо. Не знаю, можливо я якась кінчена егоїстка, але... у мене такого ніколи не буде.

- Син.

- Вітаю, - коротко додаю, а тоді переводжу тему. – Допомогти з роботою? – чоловік починає мнятися, а тоді  хилити все у те ж русло.

- Віддай нам свою квартиру, Лано, - робить коротку паузу. – Ти зможеш купити собі таких безліч, ти забезпечена жінка. Увійди в наше положення, зрозумій.

- Артем, навіть не починай, - шиплю на нього. – Ти увійшов у моє положення, коли займався коханням з іншою? Коли рік зраджував й спав з двома одночасно, після усього того, що було між нами. А тепер ти просиш, аби я віддала тобі квартиру, яка залишилася мені від батьків. Боже, ти просиш нереальне, - зітхаю. – Коротко кажучи, з роботою я можу допомогти, зарплатня буде нормальна, обіцяю, але на квартиру навіть не зазіхай.

- Чому ти така підла, Лано? – запитує, дивлячись прямо у очі. Не знаю, можливо, це й дійсно підлість з мого боку, але... – коли ти встигла перетворитися у ось це? – проводить поглядом по тілу та кривить губи, наче я щось огидне. – Де та Лана? Світла, з добрим серцем, готова прийти усім на допомогу?

- Напевно, ти її вбив, Артем, тоді, рік тому, - знизую плечима. – До того ж, я не залишаю тебе ні з чим, я пропоную гарну роботу.

- Ти хоч маєш уявлення, скільки я маю працювати, аби купити ось таку квартиру?

- А як ти хотів, любий? Щоб з неба усе на тебе падало, бо ти маєш дитину? У тебе є руки й ноги, так само як і у твоєї дружини. Є освіта, врешті-решт, тому гайда, працюйте та розвивайтесь як це роблять усі нормальні люди.

- Яке ж ти стерво, - шипить та розвертається, аби піти. – Ти ще пошкодуєш про це все.

- Обов’язково, - фиркаю та закриваю за ним двері.

Що він собі думає взагалі? На що розраховував? От і знову та ж сама пісня. Мій новий рік почався з Артема, з його звинувачень та ненависті. Хочеться викинути весь свій гнів кудись, тому переодягаюсь та беру ключі від одного зі своїх авто. Їздити я люблю понад усе на світі, це мене заспокоює. За декілька хвилин червоний Lamborghini Huracan залишає стоянку зі свистом під колесами. Відчуваю його та заспокоююсь. Стає реально легше, коли пролітаю Києвом. Не знаю, скільки часу їжджу трасою та в якийсь момент втрачаю контроль, і... Удар. Звідкись взявся мотоцикл, я не встигла. Не встигла побачити його. Боже. Встигаю лише знайти очима чоловіка, що був на ньому. Лежить непритомний поруч з байком, а потім непритомнію сама. Чорт забирай, Лано...