Глава 11

- А ти що тут забула? – гаркає чоловік. Тілом пробігають сотні мурах. Відчуття таке, ніби він вже знає, хто саме був винен у тій аварії й через кого не може ходити. – Дверима помилилася?

- Можна й так сказати, - шепочу та підходжу ближче. – Не думала, що зустріну тебе тут.

- Що ти взагалі тут робиш? – гарчить чоловік.

- Я...я просто палатою помилилася, - заминаюсь. – От і все, - витримую паузу й відчуваю усіма нутрощами цю напруженість між нами. – Вибач, що потурбувала.

- Якісь занадто збігові помилки, після вчорашнього вечора ми обоє опиняємось тут, - гаркає та дивиться в стелю. – До речі, що саме ти робиш у лікарні першого січня?

- Так... – чорт, навіть не знаю, що мені відповісти, бо реально, якщо скажу правду, то мені кришка. – так вийшло, не знаю, впала... і ось, - показую пальцем на шишку, що на лобі. – І, ще, сьогодні вже не перше січня, а шосте... здається, ти довго був у відключці.

- Все через кляту дівку з купленими правами, - сичить.

- Чому це відразу купленими? – зводжу брови від гніву, бо у мене не куплені права, а справедливо зароблені й чути таке у свою адресу не занадто приємно. – Тобто... що з тобою трапилось?

- Неважливо, - хмикає. – Ти палати переплутала, пам’ятаєш? Думаю, тобі вже час, так що, прощавай.

- Чому так різко? Ти ж тут сам, - згадую, що лікарка щось говорила про те, що у Назара немає рідні, а тоді сама подумки б’ю себе по язиці бо...

- Звідки тобі знати? – гаркає чоловік, - сам я чи ні.

- Здогадалася, - швидко викручуюсь. – он, - обвожу поглядом палату. – зовсім порожньо.

- Не твоя справа, Свєто.

- Я Лана, - тихо додаю. – То, що ж з тобою сталось?

- Одна ненормальна зламала мені життя, - фиркає. – Ось що сталось, але це не твоє діло.

- Ти такий... – шиплю на чоловіка.

- Який?

- Дикий, - фиркаю. – Я прийшла, витрачаю тут на тебе свій час, а ти тільки кидаєшся отрутою.

- А тебе хтось просив про це?! – пропалює у мені діру своїм ненависним поглядом. Саме у цьому погляді я й впіймала того самого Назара із вечора побачень. Ці очі... вони єдині на увесь світ й їх важко спутати з іншими. І, чомусь, вони ображені на це життя.

- Мене не потрібно просити, - звожу брови. – Загалом, живи як знаєш, - кидаю на чоловіка останній погляд та хапаюсь за ручку дверей. – Прощавай, Назаре.

За дверима палати шумно видихаю. Оце так зустріч. Напевно, я б не впізнала його десь на вулиці чи у закладі, але тут... Чорт, я сама здивувалась від того, що це саме той самий Назар. Я наче відчула його енергетику та... погляд. Цей дикий погляд, який насторожує й водночас притягує.

Він такий розлючений та зломлений, хоч і не показує цього, але це так помітно. Розумію, що усе, що з ним відбувається суто моя провина. Своїм вчинком загубила і його і себе.

Відчуваю після цієї розмови себе дивно. Розумію, що ні хріна не стало легше, все тільки більш заплутано й щось невидиме душить у середині. Боже. Оце так вляпалася. Назар такий розлючений на ту дівчину... Тобто, на мене. І, я його розумію, я б теж сердилась. Я б зненавиділа і його і це життя, бо воно зломлене. Найгірше, що, можливо, назавжди.