Глава 19

Телефоную відразу Гелі. Тільки з нею можу обговорити те, що відбулося. Прошу, аби подруга приїхала й вона погоджується, що змушує видихнути. Потай радію, що дівчина повернулась з Америки й тепер ми можемо зустрітися будь-якої хвилини. Ангеліну не доводиться чекати довго, бо вже за пів години дівчина тарабанить у двері.


- Привіт, — відхекується. – що знову трапилось?

- Артем, — шепочу та витираю сльози. Відчуваю як тремтить губа від образи, та й сил не маю, аби взяти себе у руки та заспокоїтися.

- Що цей покидьок знову зробив? Приходив сюди? Вимагав квартиру?

- Ні... тобто так, але... шантажем, Гелю, — від розуміння цього, сльози починають скочуватися швидше, а серце пропускати удари удвічі сильніше.

- Тобто?

- Він дізнався якось про Назара, — скиглю. – про те, що він не знає правди.

- Покидьок, — сичить подруга. – він мені ніколи не подобався. Хочеш, Олег розбереться з ним за два рахунки?


Спочатку пронизую дівчину здивованим поглядом, а тоді жахаюсь, бо розумію, як саме з Артемом можуть розібратися, тому стає страшно. Тут не вирішується все простими словами, тут уже в дію вступає важка артилерія, і чим це може закінчитися нікому не відомо. Струшую головою та морщусь від того, про що подумала.


- Ти що, Гелю? Ні за що, — фиркаю налякано. – Він хоч і козел, але має дитину та й я не така жорстока, тому, такі вирішення проблем не зовсім мені підходять.

- Ну як хочеш, але, я б розібралася з ним швидко, навіть не шкодувала б цього кретина.

- Годі, Ангеліно! – зупиняю її, тому що в моїй голові робиться повний хаос. – Я не знаю, що робити далі, не знаю як виплутатися з цього безладу, не знаю...

- Я знаю, — дівчина підривається та натягує широку посмішку. – Тобі потрібно розвіятися.

- Мені вистачило розваг...

- Ти не зрозуміла, Ланко, — щебече та разом з цим шукає чогось міцнішого у моєму барі. – Поїдь кудись, — знаходить пляшку червоного сухого та дістає келих. – Відпочинь.

- О, ні, не зараз, — бурмочу та згадую усі свої проблеми. – не тоді, коли у майстерні купа роботи та ще й Назар там у лікарні.

- Нічого не станеться з твоїм Назаром, — зводить брови та наливає вино в келихи. – Він дорослий хлопчик, який знаходиться цілодобово під наглядом, до того ж швидше зрозуміє, що ти йому потрібна.

Приймаю наповнений келих та роблю ковток. Хм... Можливо Геля має рацію. Я б могла поїхати кудись на декілька днів, аби забути нав’язливого Артема та Назара. Відпочити від лихих думок та вирішити як бути далі. А, головне, можливо Назар дійсно зрозуміє, що сам він не впорається й йому необхідна підтримка друга.


Все ж, не зобов’язана постійно думати про цього пихатого чоловіка, якщо так хотів, аби не навідувала його, нехай отримує. Можливо тоді зрозуміє, що самому нудно й погано, хоча... такі навряд чи розуміють. Тьфу. За що доля підкидає мені таких чоловіків?


- То як? – витягує з роздумів дівчина. – Згода?

- Не знаю... можливо.

- Без ніяких, можливо! – подруга відставляє келих та біжить до кімнати, витягає валізу й починає скидати туди мої речі. – Сьогодні виїзд, і це не обговорюється.


- Так не піде, у мене ще купа роботи та й квитки треба купити, тому, точно не сьогодні, — махаю головою й всідаюсь на ліжко.

- Лано, ти так ніколи не виберешся з цього пекла, — обводить руками квартиру. – Неважливо є квитки чи ні, забий на роботу та проживи декілька днів у своє задоволення. Хочеш я поїду з тобою?

- Ні, не потрібно, — опускаю погляд та переминаю пальці на руках. – хочу залишитися сама, пробач.

- Нічого, я розумію, — дівчина кидає усе та загортає мене в обійми. – тобі необхідно це.

- Дякую, Гелю.

Після розмови з подругою, ми збираємо мої речі й з кожною хвилиною розумію, що прийняла правильне рішення. За декілька годин я з валізою стою посеред аеропорту та купую квиток на найближчий рейс, навіть не обираю місце відпочинку, тому що це зараз не має ніякої різниці. Подорож моя буде у Львові. Гарне місто, люблю його... особливо зимою. Артем теж обожнював тут відпочивати, бо для нас це місто-казка.

Півтори години й мене зустрічає в свої обійми найгарніше та спокійніше місто України. Місто просочене історією з найменших куточків. Місто де починається магія. Місто у якому завмирають усі хвилювання.

Вже стемніло, а сніг замів вулиці по коліна. Лише гірлянди, що розвішані на кожному кроці додають таємничості. Як я люблю це місто взимку... Люди весело гомонять та гуляють вуличками. Святкують та насолоджуються.

Беру у найближчій кав’ярні гарячий шоколад та рушаю на пошуки готелю. Хочу відпочити, а завтра настане новий день, який точно принесе щось гарне.