Глава 25

Відсовується та заглядає в очі. Боже... Що щойно відбулося? Напружено торкаюсь пальцями губ й завмираю. Так ніяково не відчувала себе ще ніколи. Ми зробили помилку, не в наших обставинах цілуватися. Я не заслуговую на Назара. Чоловік помічає мій стан тому повертається в попереднє положення, спираючись на бильце лікарняного ліжка.

- Назаре, — ледь вичавлюю з себе. – Думаю, мені варто вже йти... – підіймаюсь та невпевнено підходжу до дверей.

Це все так неправильно. Мабуть, за інших обставин я бажала б цього, але зараз... Коли я йому брешу, коли він не знає правди, чи зможе вибачити після зближення? Можливо, все ж я роблю краще для нього, та тільки... Все не так просто, як здається мені.

- Лано, — хрипить чоловік, викликаючи у мені мурах. Його голос, ніби приводить до тями, змушує здригнутися й відпустити ручку. Не зупиняйся, Лано! Наказую собі. Не можу залишатися, не маю права на це. Не маю! – вибач... за поцілунок.

Серйозно? Він просить вибачення? Тоді, можливо це лише якась іскра, що промайнула між нами. Мабуть, нічого серйозного у цьому не має. Врешті, ми вже цілувалися раніше, та й ми не підлітки, аби поцілунок значив щось серйозне. Мотаю головою, в стараннях викинути з голови увесь безлад й думати логічно. Ти ж не маленька дівчинка, Лано. Ти доросла жінка й злякалась простого поцілунку. Блін. Так, чорт забирай, злякалася, бо в сраці, ніякий він не простий для мене. Вперше від поцілунку серце перестає битися нормально. Вперше, я втрачаю реальність торкаючись його губ своїми. Вперше відчуваю тих самих метеликів, про яких пишуть у книжках, та тільки... Мої метелики, швидше згорять, аніж піддадуться ще раз на це, бо це... неправильно. Вкотре нагадую собі й врешті відповідаю Назару:

- Все нормально, — шепочу й легко посміхаюсь. - Це лише поцілунок... Просто поцілунок! – впевненіше додаю й не знаю чи то для самої себе, чи для чоловіка, а тоді залишаю палату.

Тільки за її межами видихаю спокійно. Чорт, чому все так складно? Чому не може бути легко й правильно? Чому я не можу збудувати щось з чоловіком, який подобається? Думки наче змішалися в суцільну калапецю, а я потрапила в дурку. Хіба це законно, щоб ось так? Щоб земля з-під ніг, а голова обертом? Я хотіла лише допомогти... допомогти, розповісти і втекти, ніби нічого не сталось. Ні, звичайно не буде так, як я планувала, бо у моєму житті все не за планом. Вже б варто змиритися з цим.

Відчуваю якийсь сором перед Назаром. Він бентежить та заважає нормально дихати. Виходжу у сквер, поруч з лікарнею та підіймаю голову до неба, ловлячи сніжинки на обличчя. Вони заспокоюють, приводять до тями. Тільки зараз розумію, що вчинила, ніби налякана дівчинка й втекла у такий важливий день для чоловіка. Завтра у нього операція, тому підтримка необхідна, а її можу надати лише я. Збираю усі сили до купи й за пів години повертаюсь. Заходити у палату ніяково й ще більше ніяково дивитися в очі Назару.
Він пропалює у мені діру своїм темним поглядом, а я опускаю очі, бо відчуваю себе кошеням, яке зробило шкоду. Стає боляче, бо ситуація, що склалася не з найприємніших. Він мені подобається, справді. Перший чоловік, на якого звернула увагу після Артема. Нехай, вони зовсім не схожі, нехай, Назар не відповідає типажу тих чоловіків, які мені подобаються. Він абсолютно інший, це притягує. Він пихатий, нахабний, але мужній.

- Вибач, що втекла, — шепочу й підходжу ближче. Рука чоловіка торкається моєї. Відчуваю, як знову наростає ця напруга, але вона приємна. Та сама, що викликає мурах на тілі. Великий палець чоловіка погладжує ніжну шкіру, а погляд стає м’якшим.

- Я радий, що повернулася, — зізнається й легко посміхається. – пробач за той поцілунок, Лано... Просто...

- Ні, припини, — зупиняю й звожу брови. – Не продовжуй, благаю.

- Я маю сказати, послухай, — наполягає й тягне на себе так, що падаю поруч. – я поцілував, бо хотів цього, розумієш? Ти мала рацію... з кимось краще ніж самому, а я боявся, — зупиняється та торкається ніжно моєї щоки. – Бо раніше мене ніколи не тягнуло так до когось, — його зізнання приводять у ступор. Тобто? Ні. Ні. Ні. Цього не може бути, цього не можна допустити. Не має бути, як у тих дешевих фільмах про кохання, що на один сюжет. Не можна кохати, не можна прив'язуватися одне до одного! Не можна! Тільки не нам, бо в кінці буде боляче обом.

- Пробач, Назаре, — слова видаються мені важко, але продовжую. Стримую кім, що застряг лезом посеред горла, не випускаю сльози, які так просяться. Тримаюсь й продовжую. – Я лише допомагаю тобі... як другу. Тому, викинь дурні думки зі своєї голови, а твої почуття... вони несправжні, просто ти звикаєш до мене, як до першої людини з якою спілкуєшся після великої перерви.