Глава 32

Після розмови з Гелею довго не можу заснути. Все ж, мучить думка про те, що Назар не сприйме такого мого вибору й не пробачить. Та для мене це так важливо, як і для усіх співробітників, якщо я могла відмовити собі у шансі на міжнародне партнерство, то їх точно не змогла підвести.


Падаю у ліжко, закутуючись у ковдру. Дивні відчуття накривають хвилею. Так незвично і якось… некомфортно чи що? Не вистачає чоловіка, як фізично, так і морально. Звикла щодня відчувати його запах, його голос та навіть ці дитячі істерики. Його поведінка така, як в малого хлопчиська, але на це є причини, та й потішно це усе.


Легко посміхаюсь, бо я рада… от справді, щиро рада, що зустріла Назара. Що попала на той вечір новорічних побачень й натрапила на цього нахабу, бо він змінив моє життя. Звичайно, ті обставини, які стались потім ніхто не скасовував, але зараз я щаслива, тому швидше жду зустрічі з чоловіком, аби разом йти тим шляхом до одужання, до перших кроків.


Дістаю телефон та ставлю будильник. Завтра ця сама важлива зустріч, яка вирішить майбутнє фірми. Якщо не візьму це партнерство не пробачу собі, бо кинула Назара й зірвалася заради цього у іншу країну.


Засинаю не так швидко, як хотілося. Сплю, схоже теж мало, а ще зміна часових поясів дає про себе знати, хоч вона й не значна. Уперше, хочеться закинути якомога далі будильник, який розриває мізки своїм пищанням. Вимикаю його, а він ніби спеціально діє на зло й не вимикається.


Зібравши усі сили до купи, згадую, що потрібно на зустріч, тому підіймаюся і спокійно вимикаю той будильник. А далі, знову ж таки та сама міцна кава, до якої не звикла, але п'ю досить часто. Так склались обставини… хмикаю. Усе в житті здатне змінюватися, навіть ця кава, яку раніше навіть на запах не переносила, а зараз це моя рятівниця від недосипань.

Швидко приймаю душ та одягаюсь, прихопивши із собою теку з угодою на партнерство, яку тільки залишається підписати та флешку з презентацією. Фух. Маю надію, що вона виявиться найкращим варіантом й ми станемо партнерами.

Вулиці Праги зустрічають похмурістю. Ловлю на обличчі холодний вітер та сильніш кутаюсь у пальто. Не змогла б жити за межами України, бо тут усе не таке. Навіть ця погода. Сирість та похмурість. Жодної сніжинки навколо. І як вони тут живуть взагалі? Ловлю найближче таксі й швидко забираюсь усередину, де відразу зі всіх сторін лине тепле повітря. Пічка… чудово, тру руки одна об одну, зігріваючись. Так добре опинитися у теплі, після такого холоду. Доїжджаємо швидко. Ловлю поглядом високу скляну будівлю дивної форми. Тільки от починаю нервувати від того, що чекає на мене там… за стінами цієї будівлі. Так страшно ще не було ніколи у робочому плані. Знаю, що там ще близько чотирьох партнерів з України, тому конкуренції бути, й хто знає кого оберуть чехи, адже те, що моє ательє найпопулярніше в Україні не може слугувати гарною знахідкою для чехів.

Заходжу до холу, де мене вже зустрічають привітно й проводжають до головного кабінету, де й проходитиме це таке довгоочікуване засідання. Коли відчиняють двері, за столом помічаю знайомі обличчя. Денис – заклятий конкурент, ми завжди конкурували на ринку дизайну одягу, але вже декілька років поспіль моє ательє номер один по Україні. Чоловік хитро складає руки у замок біля підборіддя й дарує лукаву посмішку.

- Ну привіт, Лано Ігорівно, — кривиться й фиркає. – Яким вітром?

- Привіт, — гордо закидаю носик. Не тут тобі, Денисе опускати мене, я ж знаю хто чого вартий. – тим же, що й тебе. Планую укласти угоду про партнерство, — додаю й займаю вільний стілець напроти цього нахаби.

- Навряд чи тобі вдасться це зробити, — стверджує й підіймає брови до гори.

- Справді? А я впевнена, що угода залишиться за мною, адже… - стукаю пальчиками й широко посміхаюсь. Нахиляюся ближче до чоловіка, — я номер один на ринку в Україні. Ми шиємо якісний товар, який розповсюджений серед зірок, то чому ж не можу стати номером один серед іноземного ринку?

- Чехія не Україна, Лано, — фиркає. – То ж не забувайся й побачимо, за ким лишиться це партнерство.

- Звичайно, побачимо, — весело хмикаю, — а потім потиснемо один одному руки, чи не так?

- Звичайно, — впевнено каже. – Прийму твої вітання, — закочую очі й вмощуюсь зручніше у стільці. Ну його цього Дениса, мені необхідно думати про те, як краще презентувати свою колекцію, а ще… Назар не покидає думок. Як він там, чи проходить реабілітацію, чи все ж вперто вирішив ігнорувати інших людей, бо не звик до спілкування. Важко зітхаю й помічаю, що чехи заповнюють потрохи кабінет, займаючи головні місця за столом.

Вітаються та пояснюють, що на нас чекає після укладання угоди. Їхні умови тішать, але ж це партнерство ще необхідно вигризти. За декілька хвилин секретарка вмикає проєктор й запрошує першого представника з України. Мені цікаво спостерігати за іншими презентаціями, адже з будь-чого можна винести певні висновки для себе та взяти щось корисне. Хоча ця жінка мене не чіпляє своїми ідеями, та і я навіть не знаю хто вона, і що за фірму представляє. Далі ще двоє чоловіків, у одного із них досить цікаві ідеї, які змушують напружитись, бо це дійсно може скласти конкуренцію. Далі презентувати запрошують мене.

Відчуваю, як пітніють руки й тремтять, поки стараюсь зловити флешку у сумці.
Зібравши сили у кулак, виходжу на середину зали й вставляю флешку до ноутбука, а вже за мить на екрані висвітлюється картинка з першим комплектом із колекції. З легкістю видихаю, бо бачу, що вона й справді суперська й не шаблонна. Ми працюємо під власний стиль, не копіюючи інших. Це наша фішка.

Помічаю, як чехи починають перешіптуватися, схвально киваючи головами. Мені стає справді легше, й кисень тепер втягую не на повні груди, а звичним ритмом. Далі розказую за наші пріоритети, чому необхідно обрати саме моє ательє. Бо воно й справді найкраще. По закінченню вдячно киваю та займаю своє місце. Останнім виступає Денис. Мушу визнати, ідеї у його ательє теж дуже класні, й напевно, при інших обставинах, я б сказала, що він може стати переможцем, та все ж, надіюсь, що переможу я.