Глава 35

- Це ти, — фиркає Назар, коли двері за моєю спиною відчиняються. Закочую очі, бо точно знаю хто там. Мартін. Той самий, хто так дратує цього нахабу. Боже, як можна бути таким?..

- Назаре! – обережно кажу розширюючи зіниці. Натякаю йому, щоб поводився стриманіше, бо так його жоден лікар не захоче лікувати. – будь привітний з Мартіном.

- Доброго дня, — легко посміхаюсь й повертаюся до чоловіка. Натикаюся на красивий чоловічий силует, блондинисте волосся зібране в акуратний хвостик на потилиці, мужні риси обличчя та спортивна статура. – вибачте його за це, — знизую плечима й уступаю місце реабілітологу.

- Доброго, — сміється навзаєм. – Нічого, й не таких витягували з їхнього егоїстичного панцира.

- Слідкуй за словами! – шипить Назар, на обличчі жовна ходить, а вилиці стають гострими, наче лезо.

- Назаре! – гарчу, бо вже починає дратувати своїм характером.

- Що?! – фиркає вже до мене.

- Реагуй спокійніше, — обережно кажу й підіймаю брови догори.

- Лано, не командуй, — сичить й сердиться. – як можна реагувати спокійно на ось цю помилку природи?

- Чому ти такий нестерпний?.. – зітхаю. – тобі ж лише хочуть допомогти.

- На хрін здалася така допомога, — хмикає й дістає книжку з тумби, показово читаючи її.

- Годі вже! Ми, ніби домовилися, ти приймаєш допомогу й не робиш нікому нерви, для тебе стараються, а ти навіть не можеш оцінити.

- Добре, все, — врешті погоджується й відкидає ту книгу, а тоді переводить погляд на Мартіна.

- Давай свої терапії, — показово змахує руками та складає їх у замок, а тоді награно посміхається. – я готовий реабілітуватися.

Легко посміхаюсь, бо потай радію, що Назар погодився, аби Мартін допоміг. Насправді й не розраховувала вже через характер чоловіка й думала, що доведеться шукати іншого реабілітолога вже тут, в Україні. Торкаюсь руки Назара, дякуючи за стриманість та розуміння, а тоді відходжу.

- Далеко не тікайте, Лано, — каже Мартін. – зараз допоможете мені, — погоджуюся киваючи та кладу сумку на крісло біля вікна й чекаю вказівок.

Назар мовчить поки цей Мартін б’є металевою ложкою його по ногах. Те, що цей лікар дивний бачу відразу, бо ніколи раніше не помічали, щоб лікували ось так, але впевнена на сто відсотків, що він найкращий, бо Олег дурного не порадить. Назар фиркає під ніс, але стримується й мовчить, потай поглядаючи на мене, ніби я у всьому цьому винна. Терпить заради мене, знаю точно.
Потім Мартін ховає цю ложку та йде з палати, я нерозуміюче знизую плечима перед Назаром та чекаю на повернення чоловіка й він повертається, з кріслом-візком. Хмурюсь, бо навряд чи Назар згодиться їхати кудись, але уважно спостерігаю за діями обох.

- Навіщо це? – гиркає Назар на реабілітолога.

- Поїдемо на відпочинок, — посміхається Мартін й переводить погляд у мій бік.

- Який відпочинок? – налякано запитую, адже Назару ще навряд чи можна ось так, майже відразу після операції їхати кудись. – Ви впевнені, що йому можна?

- На усі сто, — кривиться у посмішці. – Якщо у Вас є сумніви, Лано Ігорівно, то для чого винайняли мене для його лікування? – вже й сама не знаю чи правильно вчинила, бо невпевнена, що хочу відпускати Назара з ним.

- З вами можна?

- Думаю, не варто, — спокійно каже й пересаджує Назара у крісло. Чоловік кривиться, від чого серце починає тріпотати. Так страшно, я дійсно хвилююсь за нього, тому не збираюся здаватися.

- Я наполягаю! – заявляю й хапаю сумку, готуючись бігти за ними у будь-який момент.

- Вона піде з нами, — вже злісно сичить Назар. Не знаю, хоче чоловік цього для підтримки чи все ж просто, аби догодити моїм бажанням.

- Лано Ігорівно, ви б зайнялися собою, — каже Мартін. – бачу, що повернулися з поїздки, тому їдьте додому, а я з ним розберусь, — здіймаю брови, точно знаю, що слухати його не збираюся й поїду з ними, хто знає, що цей Мартін задумав.

Реабілітолог вивозить Назара з палати, а я чимчикую за ними позаду. Ми спускаємося ліфтом донизу й виходимо на вулицю, де на нас чекає автомобіль. Мартін садовить Назара на переднє сидіння, а сам сідає за кермо, а я швиденько займаю місце позаду.
- Ви занадто вперта, Лано, — хмикає й посміхається.

- Яка вже є, — сичу нервово.
Всі мовчимо усю дорогу й поки їдемо містом, я спокійна, але, коли автомобіль звертає на незнайому мені дорогу серед лізу, нервово ковтаю слину й тупцюю ногою, бо не маю уявлення, як рятуватиму нас з Назаром без будь-якої допомоги. Дістаю телефон, аби написати SMS Гелі, але, чорт забирай, немає зв’язку.

Врешті, автомобіль зупиняється біля якогось озера, я помічаю галявину на якій розкинутий плед та кошик. Спокійно видихаю, бо розумію, що схоже Мартін хоче почати із нормального знайомства з Назаром.

- Приїхали, — каже реабілітолог. – Усі на вихід.