Закохатися на Різдво

Глава 42

Лана


Думаю, чи точно варто входити до палати, зустрічатися з чоловіком очима й тонути десь у безодні, адже переступити через себе реально важко. Та все ж... переступаю, збираю волю у кулак й переступаю. Тягну ручку дверей до низу й заходжу все ж досі сидять слова Гелі у голові про те, що це можуть бути останні два тижні й втрачати їх не варто.


- Привіт, — обережно посміхаюсь й ловлю на собі злісний чоловічий погляд. Звичайно він злий, тут і дивуватися не варто. Не розуміє, чому вчинила так і взагалі... вся ця ситуація дика. Та все одно йду до самого ліжка, нахиляюсь й цілую у щоку. Полегшено видихаю, бо здається і Назара відпустило. Для нього це як чистий ковток повітря, що вдихає життя.

- Привіт, — коротко вітається й більше не запитує нічого. Розумію його, тому вирішую, що варто пояснити.

- Пробач за те, що втекла тоді, — опускаю погляд й сідаю поруч.

- Ні, не потрібно, — зупиняє. Ображається? Напевно... я б і сама ображалася.

- Потрібно, Назаре, вислухай... прошу, просто вислухай.

- А навіщо? Лано, що з тобою відбувається? Знаєш, після цих двох місяців, після скількох зусиль, після усього, що пройшли разом, ти б мала зрадіти, лишитися зі мною й розділити ці відчуття, а ти взяла й втекла.

- Я знаю й розумію, як це виглядає, але на це є причини.

- Справді? – гиркає. – і які ж саме?

- Я боюсь! – викрикую й відчуваю, як сльози скочуються щоками. – боюсь усього, що на нас чекає попереду, а це, — вказую на пальці чоловіка. – це мене так налякало, що я ледь свідомість не втратила. Знаєш, це зараз усе так чудово, ми досі разом, спілкуємося, але... але де гарантії, що нічого не зміниться? Ти встанеш на ноги, повернешся у своє життя, у якому немає жодного місця для іншої людини. І все. Крапка, крапка усьому, Назаре. Я боюсь, зрозумів?! І, це мене налякало.

- Де ти була усі вихідні? – чоловік переводить дихання.

- Працювала, просто працювала.

- Зрозуміло, — хмикає. – я потребував у тобі.

- Знаю, вибач.

- Більше не роби так, Лано, гаразд? Усе буде добре, зрозумій, — починає заспокоювати. І його промови боюся ще більше, бо найголовніше те, що правда досі не відкрита. – мені більше не потрібне те одиноке життя, тепер у мене є така... подруга, і я безмежно вдячний долі, чорт забирай, за ту аварію, бо як би не вона, ми б не зблизилися і не стали тим, чим стали. Не тікай більше, — благає пошепки. – без тебе пропаду.

- Більше не втечу, — теж шепочу й падаю головою на живіт Назара. Сльози не можуть спинитися, бо занадто боляче. Чи правду я йому сказала у своє виправдання? Звичайно, та тільки впевнені ми у різному. Він думає, що усе буде добре, а я... я знаю правду, яка розіб'є його серце.

Назар


Неочікувано двері відчиняються й до палати входить вона. Прийшла все ж. Думав, що більше не побачу, скільки думок перебрав, що страшно було уявити подальше. Але прийшла. Так само вітається, цілує у щоку, ніби й не було цих вихідних, ніби усе добре. Та тільки, знаю й відчуваю, що все не так як було раніше. Між нами наче стіна виросла, тільки вона невидима для мене, бо взагалі не розумію, коли все пішло не туди.


Лякає те, що просить вибачення відразу. В голову закладаються дурні думки, ніби просить, аби позбавитися від мене. Хоче останньої зустрічі й перепрошує за те, що в’їлася мені під шкіру... у саме серце. Зупиняю дівчину, бо боюсь почути це. Боюсь, що скаже щось на кшталт того: «ми не підходимо одне одному, Назаре, і я це зрозуміла поки була відсутня».


Не припиняє й говорить далі, чим викликає мурахи. Серйозно, мурахи у дорослого чоловіка, який ніби підліток влип по самі вуха. Вона боїться лишитися без мене, говорила про це раніше, та тільки ж впевнена, що щось має піти не так. Чому? Хіба не бачить, що стала усім для мене? Змусила як малого хлопчиська уявляти майбутнє, розфарбовувати чорно-біле життя у яскраві кольори. Вона подарувала надію, та й власне саме життя.


Сидить до самого ранку, навіть очей не змикаємо. Усю ніч говоримо про усе й нічого. Ми ніби проживаємо останні дні разом й це гнітить, бо передчуття жахливі. Чомусь упевнений, що щось має відбутися.


- У тебе сьогодні тренування? – запитує вранці. Сьогодні понеділок, отже вона знову піде у справах. Адже, не може покинути роботу. Знаю, що робота це її порятунок, тому й не тримаю примусово.

- Ага, — киваю. – а у тебе робота?

- Так, зустріч... знову. До речі, ось, — витягує теку з сумки. – подивися, цікава твоя думка, — дивуюсь, бо раніше Лана ніколи такого не робила. Тобто, не показувала мені свою роботу, бо я нічого не тямлю у цьому. Але, коли відкриваю, розумію, що це ідеально. Це дійсно ідеально, хоча й не розуміюсь у цьому.

- Круто.

- Справді? – дивується дівчина.

- Серйозно, дуже круто, це ти сама?

- Ага, всі вихідні над цим сиділа.

- Ти молодець, але... але краще б провела вихідні зі мною, все ж це вихідні, — Лана опускає погляд й винувато перебирає пальці. Не витримую й накриваю долоню дівчини своєю. – Припини винуватити себе, усе нормально. Я розумію тебе.

- Дякую... дякую за це.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше