Глава 43

Назар

Лікарі дають гарні прогнози, тому наступні два тижні з-під шкіри лізу, аби швидше стати на ноги. Мотивує те, що скоро опинюсь за стінами лікарні й зможу по-справжньому добитись уваги Лани. Знаю, що у нас точно є шанс на майбутнє. На сьогодні, ситуація з ногами доволі непогана, легко згинаю у колінах й це тішить. Тільки Лана з кожним днем чомусь все сумніша.

До речі, щодо самої Лани, то вона велика молодець. Її роботи, ті над якими вона працювала усі вихідні, коли була відсутня, затвердили. Ну тобто, їх і так затвердили б, адже вона головна, але раніше дівчина ніколи такого не робила, й це вперше, коли сама розробила ескізи.
Мартін приходить сьогодні вранці.

- Ну що, боєць? Спробуймо ставати на милиці?

- Ага, — хитро посміхаюсь.

- Якщо все вийде, то вже завтра ми будемо прощатися, й загалом отримаєш виписку з лікарні.

- Невже це станеться, — полегшено фиркаю. Ні, звичайно з Мартіном ми подружилися й трохи образливо припиняти спілкування, але те, що отримаю виписку це круто.

- Так набрид тобі? – лукаво регоче.

- Набрид, ще й як, — підтверджую.

- Тоді вставай і йди сам по милиці, — насміхається чоловік й показово сідає у крісло.

- Думаєш мені слабо? – хмикаю й обпираюся долонями на ліжку та підвожусь.

- Тихо-тихо, — різко опиняється поруч. – Не так швидко, інакше порушимо усе те, до чого йшли усі три місяці.

- Не порушимо, — впевнено стверджую. – Я не такий дурний, Мартін, щоб втратити це. Мені потрібна Лана, й усе це тільки заради неї.

- До речі, щодо цього, — починає чоловік. Тон такий, що змушує тіло напружитися. – ти не помітив дивних змін у її поведінці? Вона ніби не рада, що ти ось-ось підеш.

- Не придумуй, — заперечую, бо Лана точно не може бути не рада. Ми вже купу разів обговорювали це, так, вона боїться того, що на нас чекає далі, але не більше. – вона просто хвилюється.

- Не знаю, Назаре, мені здається тут щось інше, — мотає головою. – я звичайно не спец у цих любовних питаннях, але... але щось вона приховує, вибач за прямолінійність.

- Досить, — гиркаю й приймаю допомогу Назара, коли той нахиляється, аби допомогти підійнятися.

Дідько. Навіщо він це взагалі сказав? Тепер сумніви з’явилися й не виходять з голови. Весь час думаю про те, чи не приховує дівчина часом чогось, що її так пригнічує. Ні, ні, і ще раз ні, Лана не може щось приховувати, вона ж не така, не така як інші. Вона щира, добра... Врешті, жінка навпаки допомогла мені. Єдина, хто прийшов на допомогу, адже не робила б усього цього, як би не хотіла, щоб ходив? Звісно не робила б. Це клятий Мартін дав сумнівів, але я не буду... Не буду сумніватися у своїй дівчинці.

З роздумів виводять двері, що відчиняються й за ними сама Лана. Прийшла. Нарешті прийшла, посміхаюсь, бо справді щасливий побачити її, але відразу натикаюсь на хмурий погляд та сумні очі.

Ну чому? Чому вона така? Усе ж навпаки чудово, я встану на ноги, ми скоро будемо разом, але по її вигляду цього не помітно. У неї ніби помер хтось, не менше.

- Лан? – здіймаю брови. – що знову?

- Привіт, — каже й дарує вже такий знайомий поцілунок. - ти вже стоїш, — більш стверджує аніж запитує, а тоді переводить погляд на Мартіна.

- Ага, привіт, — вітається Мартін. – стоїть, та ще й як, думаю, завтра можуть дати виписку.

- Чудово, — спокійно каже дівчина й легко посміхається. Вигляд у неї звичайно не з найкращих. Під очима красуються синці, ніби від недосипання, а в очах очевидний сум. Це пригнічує, занадто... так, що не хочеться більше нічого робити.

- Що з тобою? – знову запитую, бо минулий раз проігнорувала.

- Зі мною? Усе добре, — знизує плечима. – втомилася на роботі, бо було багато справ. Сьогодні у чехів показ з нашим одягом, я б мала бути там, але... але залишусь з тобою, замість себе відправила Таню.

- Лан, ти чого? Навіщо залишилася? Це твої досягнення, ти б мала теж поїхати, аби всі знали, що це ти дизайнер.

- Голосно сказано, — хмикає дівчина. – я не дизайнер, Назаре, просто було натхнення й всім сподобалися мої ескізи.

- Це неправда, ти себе недооцінюєш, — відчуваю, що стояти уже важко, навіть з милицями, тому прошу Мартіна, аби допоміг присісти, бо хочеться ще трохи поговорити з Ланою. Мартін допомагає й за хвилину я вже сиджу. – ходи до мене, — прошу дівчину й вона слухняно підходить й сідає поруч. – можеш вийти на декілька хвилин? – звертаюся до реабілітолога.

- Лише на декілька хвилин, — каже. – тренування ніхто не скасовував, хочеш додому – тренуйся.

- Знаю, — фиркаю. – виходь уже.

Лана вперто дивиться на Мартіна й навіть погляду не відводить. Тільки, коли за чоловіком зачиняються двері, жінка переводить очі на мене й сумно посміхається.

- Ви подружилися, — констатує факт. Ми й дійсно подружилися, він класний чувак.

- Трохи, — легко посміхаюсь. – повернемось до теми з дефіле.

- Не має до чого повертатися, я тут і я цьому рада, я хочу провести цей день із тобою, а робота... Робота зі мною буде усе життя. – її слова трохи ріжуть слух. Тобто? Робота буде усе життя, а я кудись маю подітися? Дратують трохи ці розмови, бо говоримо про це щодня, й щодня я запевняю Лану, що усе буде добре, як зі мною, так і між нами. Нічого не зміниться й усе стане тільки краще, але жінка вперто вірить, що це не так.

- Я б теж нікуди не дівся, — посміхаюсь та притягую тендітне тіло до себе.

- Знаю, — невпевнено каже. – Але я так захотіла, тому не варто сперечатися.

Лана

У його обіймах добре. Занадто добре, як для дівчинки, що відчуває кінець усьому, який стрімко наближається. Так важко, особливо сьогодні, бо велика ймовірність того, що вже завтра Назара випишуть з лікарні, а за її стінами буде закінчення цих стосунків.