Закохатися на Різдво

Глава 44

Шумно дихаю. Задихаюсь. Більше не вистачає повітря, знаю, що треба завершувати, але не можу... Не вистачає сил, аби відсторонитися від його вуст, бо це мій єдиний порятунок, хоч і не вічний.


Двері палати відчиняються, й ми змушені відсторонитись, Мартін, чорт би його побрав. Дихання збите, а руки тремтять. Назар задоволений та здивований водночас, а я... а я не знаю, що зі мною відбувається.


- Здається, я невчасно, — каже реабілітолог. Звичайно невчасно, міг би вийти, а не ще й голосно бахнувши дверима, аби дати нам зрозуміти, що він тут.

- Невчасно, — фиркає Назар роздратовано.

- Ага, будете завтра цілуватися, а сьогодні вирішуємо твою долю, — підморгує Мартін Назару й дістає милиці.

- З тобою лишитися? – обережно запитую. Бо не знаю чи хоче він цього, адже багато чоловіків бояться показувати свою слабкість.

- Звичайно, — спокійно каже. – твоя підтримка мені важлива, Лано, — від зізнання мурахи ходять шкірою. Важлива моя підтримка... А я, я як божевільна сама не знаю чого хочу. Правильніше сказати, що знаю, але... але нічого тому не статись.

Мартін допомагає Назару піднятись й він встає. Бляха, він реально встає. Сам. Фактично сам, серце у цей момент завмирає, не менше. Слідкую за його рухами й повільно втрачаю зв’язок між нами. Скоро усе закінчиться, ми скоро втратимо одне одного. Йому важко, бачу це по виразу обличчя, але не зізнається. На питання Мартіна, чи не стомився, мотає головою та вперто йде на вихід з палати.


- Не можна відразу сильно навантажуватися, — попереджає реабілітолог.

- Я ж не маленький, Мартіне, все розумію, — слухняно каже й посміхається мені через увесь біль. Не можу не відповісти взаємністю, бо для нього це важливо. Для мене важливо, хоч й егоїстично страждаю за нашими відносинами, яких за фактом і не було зовсім.

За тренуванням проводимо лише декілька хвилин, бо Мартін часто наголошує на те, що перенавантажувати хребет не варто. Тому за декілька хвилин повертаємося до палати й чоловік допомагає Назару сісти на ліжко.


- Ну що, вітаю тебе, — плескає Назара по плечі. – Ти дійсно старався як ніхто інший за усю мою практику, напевно маєш мотив.

- Маю, — щиро усміхається й дивиться на мене. У цей момент стає так соромно, що хочеться крізь землю провалитися, аби тільки не чути його зізнань.

- Зараз зайде лікар, призначить обстеження й швидше за все вже завтра будеш вдома.

- Нарешті, не можу повірити у це, — каже чоловік, потираючи потилицю. – ніби сон якийсь, а я радію йому як дитина. Серйозно, це так довго продовжувалося, що здається нереальним.

- Добре, я радий, — Мартін дивиться на Назара, тоді переводить погляд на мене. – тоді чекайте, я віднесу результати лікарю, — розвертається, аби піти, але зупиняється й звертається суто до Назара: - й... душе шкода прощатися, сподіваюсь це не остання наша зустріч.

- І мені, друже, — киває Назар. Так смішно, ще три місяці тому вони готові були горло перегризти один одному, а тепер називають себе друзями.

Ми лишаємось з Назаром наодинці, він веселий, а я... пригнічена. Власне, як і завжди, бо просто я справжнісінька егоїстка. Вкотре переконую себе у тому, що маю радіти, що усе на краще. Нехай не для нас, але для нього. Він має ходити, має влаштувати своє життя й повернутися до того попереднього життя. Хоча... Я б не радила цього, бо самотність вона вбиває. Нехай, ми переконуємо себе у тому, що це класно бути одиноким, бути сам за себе, але... Кожного із нас вона душить, яким би ти сильним не був і як не протистояв долі.


Дивлюсь потай на усміхненого чоловіка й не розумію, як маю зізнатися йому у правді. Адже вона зламає його й хто знає, як переживе це. Як сприйме і як це відіб’ється на його майбутньому.


- Ти поцілувала мене, — констатує. Наче батогом б’є по тиші. – сама поцілувала, — лукаво посміхається чоловік. – Я тобі не байдужий, певно через це й сумна, бо хвилюєшся, що кину тебе опинившись за стінами лікарні... – ніби читає усе в моїх очах, але... але проскакує мимо головного. Бере ніжно за руку й гладить шкіру пальцем. – цьому не бути, Лано, бо ти... ти теж не байдужа мені, бачиш це й сама, — він має рацію. Я бачу, тому й важко. Важко уявити, що буде з ним, коли я відкрию рота, насмілившись на розкриття карт.

- Поцілувала... – погоджуюсь та опускаю погляд. – не байдужий, — констатую другий факт. – і так, бачу, що не байдужа тобі. Та все може змінитися, — знизую плечима й відчуваю, як скопичується волога у очах. – життя... воно ж таке непередбачуване, Назаре. Занадто. Ми ніби іграшки, долями яких грається хтось зверху. Ніхто не знає, що чекає на нього далі. Як і я не знаю, що чекає на мене, коли опинюсь за дверима палати... як і ти не знав, що станеться з тобою у той зловіщий день.

- Байдуже, Свєта, — мотає головою. – на усе байдуже, адже доля подарувала нам головне. Нас. І нехай з нами хтось грає, та попри все нас звели в одне ціле, хіба це не прекрасно? – прекрасно, як би не одне «але», про яке Назарові поки що знати не потрібно.

- До того я й веду, що як звели так можуть і розвести, не всі карти нам відкриті.

- Тобто? – здивовано запитує.

- Неважливо, — легко посміхаюсь. – забудь. Давай будемо жити теперішнім.

Назар не збирався відступати від розмови, але хвала Богу до палати увійшла та сама лікарка, що вела нас на початку шляху. Повідомила, що якщо Назар хоче потрапити додому вже завтра, усі обстеження має пройти сьогодні, й на це лишається дуже мало часу, тому має йти вже.


- І ще, — звертається до нас обох. – як я розумію, ви єдина близька людина, — дивиться на мене і я киваю. – тому, буде чудово, якщо залишитесь із Назаром до кінця лікування, адже допомога може йому знадобитися у будь-який момент, — записує щось у блокнот, а я втрачаю дар мови... буквально, бо не була готова до цього. Жінка помічає це й продовжує, — оу, якщо не маєте змоги, можемо надати допомогу сиділки.

- Ні, ні, — мотаю головою й посміхаюсь уперше за довгий час щиро. – ми поїдемо до мене, — Назар здивовано дивиться, а лікарка киває.

- Тоді йдіть на обстеження, якщо все добре, дамо виписку.

- Чудово, — кажу. Лікарка лишає нас, а я допомагаю Назару пересісти у візок. Як-не-як, але сьогодні на милиці ставати йому вже не бажано. Чоловік схвально приймає допомогу й навіть не протестує щодо переїзду у мою квартиру, а просто мовчить. Мовчить у палаті, а потім й по дорозі у різні кабінети. Нарешті, пройшовши декілька лікарів, ми виснажені повертаємося до палати чоловіка.

- Лано, можливо не варто було? – нарешті починає розмову.

- Ти завершив гру у мовчанку? – хмикаю й лукаво посміхаюся.

- Ні, серйозно, не варто везти мене до себе, я й сам справлюсь.

- Мені видніше, Назаре, — звожу брови й кладу свою долоню на його. – Мені так буде простіше, розумієш? – насправді роблю це для того, аби ще хоч декілька днів побути разом. Близько. А можливо щось більше...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше