Помщусь і пробачу

ЛІДІЯ

- Хвора Гончаренко, ви довго будете мене мучити?  - медсестричка майже плаче, так я її засмутила. - Це просто молоко. Ви його точно можете проковтнути. Невеликими ковтками, щоб я бачила. Не затримуйте мене, вже третя година, у мене вдома діти зі школи поприходити й чоловік голодний скоро прийде. А в мене нічого не наготовано. Давайте, не підводьте мене. Просто покажіть пусту склянку, і я вас відпущу. Навіть не скажу черговій, що ви кашу не їли.

Я старанно удаю, що п'ю тепле противне молоко. Але воно все одно не ковтається.

Думки то тягнуться мляво, то скачуть. Мені тут більше нема чим зайнятися - тільки думати.

Товстенька весела медсестричка мені дуже симпатична. Діти зі школи... Скільки ж їй було, коли народила? 

На вигляд вона років сорока. Це добре. 

Добре, що і мені спішити нікуди, виходить. То колишньому треба було спішити. А я ще все встигну. Треба  відпустити цю жіночку додому. Голодні діти, ще й чоловік…

А чого вони голодні, вони що, з ложечки їдять, вона їм по черзі дає ложку з  манною кашею? 

Як ота сорока-ворона, що кашу варила.

Від картини, на якій товстенька медсестра годує трьох товстеньких веселих пташенят, один з яких - її чоловік, мене розбирає сміх. На щастя тепер уже нормальний, не істеричний. 

Якщо зосередитись і не думати ні про що, а просто ковтати, то може й повну склянку подужаю. Якби ж це не було молоко. Тепле, фу.

Але треба. Якщо невеликими ковтками…  Ну.. можу ж …

Спазм ще цей. Треба позбавлятися. Як не зможу хоча б щось їсти, годуватимуть через зонд. А я що, навмисно? Не ковтається просто ніяка їжа. І вода не дуже.

Зате тепер у мене модельні параметри. Треба в купальнику сфоткатись і викласти в інсті. Нехай вдавляться від заздрощів. Подружки, ага. Ковтали слину, коли на чоловіка дивилися. Зраділи, що він тепер вільний. Беріть, користайтеся.

А я худа і вільна. Не можна бути занадто худою, занадто вільною і занадто багатою.

Правда з багатством поки що не склалося. Але то таке. 

Випишуть, одразу до психотерапевта. Нехай щось порадить.

Бо так можна анорексичкою стати не знати за що.

А все чому? Все через того поганця почалося.

Я ще пропустила обід, бо читала про звільнення й думала, як далі бути.

А цей Гончаренко поставив біля мене пакет, з якого так смачно пахло…

І став у своїй хамській манері фонтанувати мачизмом і знеціненням. 

Я звісно не опустилася до його рівня. Тільки от запах їжі змішався з образами. І відтоді я не можу проковтнути тверду їжу.

Але як згадаю, як він розгубився, коли не одержав задоволення від мого приниження, так на душі теплішає.

Відтоді я можу нормально сміятися. Я відчула силу тоді. І зрозуміла, кому помщуся за все.

Не винуватий, кажете? Просто хамло збочене? 

Його проблеми. 

Не треба було мені потрапляти під настрій.

Тут треба до психотерапевта або психолога, кажете?  Згодна з вами.

Та трохи не на часі. Бо воно все коштує грошей. А у мене їх тимчасово немає.

Тому я сама собі дам ради. Це просто. Помщуся й попустить.

Заради цього пожити трохи на молоці й смузі - невелика ціна.

Я ж жива після набагато гіршого. Цей стеноз - просто дрібниці. З усім впоралась, а з цим поки що не можу.  Така голодна, а не можу проковтнути майже нічого, крім молока й води.

Але це не надовго. Начувайся, Гончаренко. Не я це почала. Ти перший . І так сталося, що вигребеш за все і за всіх.

За свекруху, що розіслала всім родичам, знайомим і френдам у соцмережах результати аналізів. 

За колишнього, кого я застукала з його секретаркою, коли прийшла пожалітися на дії його матері й попросити, щоб захистив від наклепу. 

За те, що я забула головне. Моя дитина має право на кращого з батьків, якого можна знайти. 

За те, що не склала два і два і не зрозуміла, чого це я не вагітнію і хто у моїй колишній сім’ї безплідний, хтивий і аморальний павіан.

Так, Гончаренко, це все не твоя вина. Але ти став останньою соломинкою, що мало мене не зламала.

Тому саме ти й заплатиш. 

Вони всі мені тепер ніхто. Їх слова і дії не обходять. А твої досі печуть.

Ти втрапив, веселий, красивий безтурботний скотиняка. Я помщуся.

І тоді я зможу не тільки нормально мислити й жити щасливо, а ще і їсти той шашлик, що так пахне гарно, і всі торти й тістечка, всі шоколадні батончики, все, що захочу.

А не пити молоко, яке я ненавиджу з дитинства. Так само люто ненавиджу, як і тебе, Гончаренко.

І прізвище твоє ненавиджу. За те, що воно і моє.

І мені все одно, що ти не винуватий, просто дурний, красивий  і безтурботний. 

Моя ненависть  вибрала тебе. 

І я придумаю, як зробити так, щоб ти теж не міг їсти, спати й страждав. 

Мені тільки для цього й хочеться жити.

Тому пересилюю себе і малесеньким ковтками випиваю склянку теплого противного молока. Ненавиджу молоко. Але більше нічого тут нема такого. Не курорт.

От про курорт краще було б не згадувати.

Про молодого бога, що спустився з небес, пропалив захопленим поглядом і… запропонував ліжко і себе у ньому, отак - з розгону.

Ніколи не дізнається поганець, чого я його штовхнула в басейн.

А того я його штовхнула, що  мені схотілося. На секунду. Просто на мить захотілося відчути себе з ним. Ну до того, як він відкрив рота. 

А тепер ховайся, Гончаренко. Я на стежці війни.

Роблю останній ковток і не дихаю, щоб воно легше стікало вниз. Я молодець. 

Нянечка вдоволено посміхається і тікає годувати своїх пташенят.

Я ж радію. Ще тиждень тому і воду не могла проковтнути. А тепер  уже можу за раз цілу склянку молока. Ще трошки терпіння, і можна буде перетертий суп.  Тут ніхто терти не буде. А як випишуть, повернуся до бабусі. Там уже щось придумаємо. І їй веселіше,буде кого повчати, і мені є де переночувати.