РОЗДІЛ 3 "Не личить джентельменам"

Телефон у  кишені  нещадно зриває  мій  підйом  на  п’ятий поверх. Це ж треба, щоб ліфт зламався в  понеділок, з самісінького ранку, у  зливу.

— Слухаю, — захеканим голосом відповідаю Максиму.

— Шеф,  ви  затримались. Все гаразд?

— Більш чим. Я скоро буду.  Повідом в офіс, що сьогодні приїду.

Пригода  з дівчиною  плутає всі  плани виспатись і  зробити собі  несанкціонований  вихідний. Все-таки  останній  я  заслужив.  Протягом  двох місяців  працював  без відпочинку і  за чітко розпланованим  графіком  дня,   доки  на  моєму столі  не з’явився    бажаний контракт з іноземними інвесторами.

Скинувши з плечей  нелегку ношу,  поспіхом спускаюсь за другою.  Незнайомка  покірно чекає під дощем, чим  викликає щире здивування. Рани ранами, але дістатись під’їзду можна  було.

— Вирішила  простуду дістати  на додаток? — незадоволено питаю, на  що одразу отримую колючу, мов  шип троянди, відповідь.

— Вирішив  собаку  потренувати  на  живих людях?

— Не зрозумів, — мої брови  летять верх. Зухвале, невиховане дівчисько. Уважніше придивляюсь   до  рис  обличчя. Щось  є  в  них знайоме. Ми однозначно раніше зустрічались. Але  в  одному  ліжку  не  були точно.

Ситуацію  прояснює Бакі. Як тільки    постраждала  робить крок, собака   злобно вишкіряє  зуби. Здається, він   сприйняв  команду  «стерегти»  занадто прямолінійно. 

— Вибач, — винувато  говорю  та   обхоплюю дівчину вище ліктя. — Я  допоможу  вибратись  на  п’ятий  поверх.

— А ліфт? — злякано  блимає   величезними віями.

— Сьогодні явно  не  твій день, і  схоже не мій,  бо ліфт не працює. Тому  готуйся    до сходження.

Важке зітхання  прорізає   вологе повітря. Ми обоє  промокли до  нитки і  від тієї неприємної сирості  починають   стукотіти  зуби. 

Нарешті  дістаємося  квартири. Кілька  хвилин  відновлюємо дихання  перед вхідними дверима,  а  тоді  нарешті  завалюємось   на квадратні метри.  Свого чотириногого друга  я  завбачливо  залишаю на  площадці  сходових маршів.

У  приміщенні  тепло і  дуже тісно. Квартира  за  розміром нагадує невеличку  «хрущовку», яку я    орендував з  друзями у  студентські  роки.      У мініатюрному коридорчику спершу знімаю своє взуття, тоді    допомагаю  господарці  помешкання. 

— Тобі  потрібно присісти. Керуй, куди провести і  де знаходиться аптечка.

— Я спершу переодягнусь. Одяг мокрий  й  брудний.

— Це ми легко. Я так  розумію, спальня  праворуч.

Я  знову ставлю   її у  незручне становище.  Ну  що поробиш,  прощатись  чомусь  зовсім  не  личить  джентльменам.

— Думаю,  здатна впоратись  сама.  Медикаменти знайдеш у шафці, що у ванній кімнаті. Але якщо підеш, я  не ображусь.

Здається,  моя  присутність починає когось  сильно  нервувати. Нервувати чи  бентежити? Мало того:   ледь наблизився  аби   прочинити двері у  спальню, вона відскочила як  ужалена.

Відправляюсь  на  пошуки заповітної   аптечки. У  ванній також тісно, водночас  незвично  світло і  різнобарвно. Всі  кольори веселки  примостилися  на стінах у  вигляді  дрібної мозаїки. Нестандартно.

Повсюди  виключно жіночі  засоби особистої гігієни. Відмічаю  наявність однієї зубної щітки. У  глибині   свідомості  зароджується суто чоловічий  інтерес: проживає  сама.

— Гей,  ти  де?  — долітає   з іншого кінця  квартири  голос  дівчини.

—Ліки,  — відповідаю, несучи  попереду себе  заповітні  пляшечки. Останню  знаходжу  на  кухні. Розмістившись   на табуреті,  вона  детально  оглядає  свіжі подряпини. Зворушлива  така,  беззахисна,  трішки  зніяковіла  моєю присутністю .  На  ній  джинсові  шорти  і  широченна  футболка, в якій  запросто  можемо вміститися  разом. Поставивши  знахідку на стіл, нависаю над  нею горою. Чого  чекаю —  сам не знаю.

— Дякую. Я справлюсь  сама.

Так впевнено говорить і  викарбовує кожнісіньке слово,  що чоловіча самовпевненість  одразу  чинить безапеляційний  спротив. Хмикаю, підтягую  свої спортивки,  присідаю навпроти  оголених ніжок, нахиляюсь за  антисептиком.  І  все це роблю не розриваючи  зорового контакту  з  шатенкою.  А  коли кладу  долоню під щиколотку, обробляю і  знову дую гарячим повітря  … Вовтузиться  на  стільці…

Аура  навколо повниться флюїдами бажання…

 Я відходжу  на крок, а вона  нарешті  починає дихати. Чого приховувати… я теж.

Дзвінок  на  її телефон  повертає обох   до реальності  подій.  Кошусь  на  гаджет,  що  лежить на  підвіконні. Мама,   подруга, коханий?

Натомість  дівчина  швиденько   приховує  від мене  екран і  натискає   кнопку беззвучного  режиму. 

— Вибач, що так сталось, — розводжу руками,  направляючись  до виходу.  — Не потрібно проводжати.

Однак  та шкутильгає  в  коридор, де нишпорить на  верхній поличці вмонтованої шафи.

— Ось візьми. На вулиці  сильний  дощ.

— Дякую, — говорю,  на мить застигнувши  у  зелених очах.  Знайомі.  Вони такі  знайомі.  — Гарного дня.