РОЗДІЛ 5 "Реальність"

Телефон відриває від   перегляду  папері,  що копою  зібрались на столі. У багатьох з них  є  помилки,  тому  ретельно вивчаю  кожне слово. Звісно, їх  можна  було уникнути, якби моя  вагітна  секретарка  не була  трішки уважнішою. Здається,  дівчині пора  на  відпочинок. Невдоволено морщу   носа.

— Слухаю,  — вимовляю рівним тоном, притаманним  професіоналу.  Уявлення  не  маю, хто турбує з невідомого  номеру.

— Пане Гриньов? — несміливо вимовляє  строгий  жіночий  голос   по ту сторону зв’язку. Настільки офіційний,  що мимоволі   відкладаю  документи, повністю  зосереджуючись  на  її персоні.

— Слухаю.

— Вас турбують з  поліції,  — продовжує,  після  чого  скоромовкою  називає  прізвище і  посаду. Я  особливо  не  вслухаюсь. Погане передчуття  підступає   до горла  хвилею паніки. — Андрій Марський — ваш знайомий?

— Припустимо.

— Його автомобіль   пів години тому  потрапив  в  дорожньо-транспортну пригоду. Мені  дуже шкода…

Тиша — зловісна,  тягуча,  нетерпляча.

— Що конкретно  шкода? Поясніть нормально,  — закипаю,  міцно стискую ручку в  похололих пальцях.

— Андрій  та  його дружина  померли на місці.  Хлопчика зараз  транспортують в  реанімаційне відділення, стан його  задовільний.

Продираю  горло, відчуваючи  близьку втрату  свідомості. Краватка  на  шиї   смертельним кільцем  здавлює шию. Силою зриваю   противний  аксесуар і  жбурляю  геть.

— Ви можете приїхати? —  питає  жінка.

— Скиньте адресу,  я  вирушаю.

Телефон  відмикається,  а я  наче поринаю в  транс.

Ні!

 У серці — невимовний  біль, у  душі — порожнеча. Холодно.  До  стуку  зубів  холодно.

Закриваю  обличчя  руками, ховаю  губи в  долоні аби  не  закричати на  весь світ.

Андрій — мій  найкращий  друг, моя  опора  і   порада. Мій  названий  брат,   з яким  прийшов  з дитинства у  доросле життя.  Пліч –о-пліч.  Рука  об  руку.  І  тепер його немає. Його  життя  обірвалось,  забравши  кохану   жінку з собою.

Ні!

Ми обоє  без роду, без племені. Два  хлопчаки  з  дитячого будинку, які  зуміли  підкорити світ і  вибратись  на його  гостру  вершину.  Скільки ми пережили разом? А скільком  планам  не  судилось  збутись?

Я  зриваюсь дна ноги,  хапаю пальто та  майже біжу  до  ліфта   У приймальні   застаю  розгублену Олю, яка  нетямуще кліпає  великими очима.

—    Мене не  буде до кінця  дня.  Всі  справи  розкинь  по заступниках, а  зустрічі,  де моя  присутність обов’язкова, перенеси  на наступні дні.

Вона  не встигає кліпнути, як  двері    кабіни  зачиняються  за моєю спиною.

До місця  аварії  їхати недалеко.  Подія  сталась на  одній  з головних вулиць міста із шаленим рухом транспортних засобів.  Я  самотужки  кермую, тому  обгороджену  територію,  кілька  поліцейських автівок поруч,   помічаю одразу.  У  голові  панує справжній  безлад. З останніх сил  змушую себе  зібратись та діяти раціонально. Тягар  поховання та   турбота  про маленького   сина  загиблого товариша відтепер  на моїх плечах.  А  ще бізнес Андрія.  Я  просто зобов’язаний все вберегти заради світлої  пам’яті  останнього  та  безтурботного майбутнього  мого  похресника.

Жінка у  форменому одязі, яка вочевидь   повідомляла  про  аварію,  зустрічає  безпристрасним обличчям,  характерним для  людей, котрі  бачили багато  і  не надто хорошого.

— Вітаю, —  простягає  вона  руку  та  після короткого  потискання  обертається  обличчям  до місця  трагедії.  — Водій  не справився  з керуванням,   машину  знесло  і  на  великій  швидкості  кинуло у  відбійник. На жаль, удар виявився  такої сили,  що шансів  на  порятунок  у водія  та  пасажирки  не було. Малюк  сидів  у   дитячому кріслі, що врятувало його  від  неминучої  загибелі. Вважайте, родився у  сорочці.

— Де тіла? — запитую осілим  голосом.   Події навколо відбуваються  наче у  фільмі,  героєм  якого я  випадково  став.

— Відвезли у  морг. Після  розтину  зможете забрати, — без жодних емоцій  відповідає поліцейська, при цьому вичитує   бланки у  своїй  теці.  — Я  зателефоную.  А  зараз рекомендую  поїхати в  лікарню  до малого.  Ймовірно,  йому  потрібна медична  допомога. А у  наш  час вона   недешева.

— Так, мабуть, — я   кошусь  на  автівку, яка  лежить  перекинута  доверху колесами. Передньої частини практично немає,  ввігнута  всередину.  У пасажирів  реально  не було  шансу. На  білому металі  помічаю  величезну буру пляму крові і  від того  всередині  підступає нудота. Поспішно відвертаюсь. Жінка  вловлює мій стан і  тільки  шумно затягує повітря,  нагородивши  жалісливим поглядом.

— Куди помістять машину? — питаю,  відступаючи до проїзної частини.

— На майданчик  тимчасового утримання  транспортних засобів. Після  закриття  кримінального провадження  вирішуватиметься  її доля.

— А ви впевнені,  що  Андрій  не впорався  з  керуванням?  Можливо, йому  допомогли.

— Я розумію вашу  тривогу.  Ваш друг  був  доволі  впливовою людиною у  бізнесових колах. Для  того, щоб  переконатись  у справності  машини,    проводитимуться  експертизи.