РОЗДІЛ 7 "Нова зустріч"

— Бакі, друзяко! Я сьогодні не в настрої гуляти.

Собака  настирливо  зазирає у вічі,  продовжуючи сидіти  на  порозі  спальної кімнати  та  перегороджуючи вихід. Я  закатую  до стелі  очі. Ну, як  пояснити  улюбленцеві, що  позавчора  я  похоронив  найкращого друга,  що  зараз намагаюсь  врятувати крихти його  бізнесу,  на який  налетіли стерв’ятниками  - конкуренти,  що просто  не маю  часу  на  сон, що я  роздратований  і  до  біса  розлючений  на увесь  світ.

Телефон знову  настирливо   дає  знати про  себе.  Міцно стикаю вилиці.

І зараз  лише сьома  ранку.

Жалібне скавуління   пса  сягає   найпотаємніших  глибин душі. Спересердя  нагороджую стіну ударом  кулака і  з прикрістю  визнаю,  що легше не стало.

Можливо,   справді  ліпше вийти  й  прогулятись? Свіже повітря  повинно піти  на користь  і  допомогти втомленому  мозку  прокинутись, бо мушу визнати,  що  кава  давно  перестала  діяти  на  організм.

— Твоя  взяла! — покірно  підіймаю  руки  догори. Бакі  весло змахує хвостом і, висолопивши язика,  зникає  в  темній  пащі  коридору.

Осінь — рання, багата  на сизі  та  холодні світанки. І  знову  ця  противна  мжичка, яка нещодавно звела мене і незнайомку  в скверику  по вулиці Миру.   Несподівано про  себе усміхаюсь.  Рожевий  диво-звір  викликає виключно позитивні емоції,  а  я  навіть не поцікавився  її самопочуттям.  Імені  дівчини не знаю, проте надіслати квіти кур’єром (якщо  вже сам  часу  не маю) слід було.  Подумки роблю пунктик: замовити   цікавенький  букет.

З Бакі  бредемо  ще сонною вулицею  у  напрямку  нашого звичного місця  для  прогулянок. Позаду плентається  охоронник   Максим,  раз по раз  оглядається  довкола,  спостерігає, вираховує.  Про ескорт  з двох машин, які  повільно рухаються слідом,  взагалі мовчу.  Процесія  дивна, та, на  щастя,  мало кому небайдужа.

Червоненький  «Салют»,  що  майорить  біля входу  в  парк,  помічаю  одразу. А  ще його власницю:  миловидну потерпілу,  яка  завдяки  моєму  собаці  позбулася  улюблених рожевих штанців.  Десь під серцем приємно ниє.    Складається враження ніби побачив  щось  світле, яскраве, бажане.

Чотириногий  друг,  запримітивши  нову  знайому,   бере  курс   на  її скромну  персону. Доводиться  силою утримувати   шкіряний  повідець.

— Привіт! — кажу, порівнявшись з дівчиною. Сьогодні  на  ній   немає улюбленого  жіночого кольору. Натомість  фігурку  облягає новий  спортивний костюм з симпатичною такою  етикеткою, яка нахабно вибивається  назовні.  Здається,  хтось  добре підготувався  до  нового побачення  і  навіть   забув  привести свій  одяг до ладу.   Та клята  етикетка  викликає і сміх, і  підозру водночас.  Я   проникливо  дивлюсь на  кругленьке  личко. — Я повинен  вибачитись.

—  Добрий  ранок. За  що? — щиро дивується,  і від нерозуміння    губка  повільно повзе донизу.  Міцніше стискає  пальчиками  кермо і  намагається виглядати  незворушно.

— Не  поцікався  твоїм  станом.  Справ  виникло  забагато, тому банально забув.

— Все добре. Від подряпин  ще ніхто не помирав.  На  мені  ранки  швидко заживають,  — лепече,   нервуючи. Я  окидаю  поглядом  точені  груди, які  важко здіймаються,  привертаючи до себе    чоловічу  цікавість.    Дівчина стоїть у  пів оберта, тому вітерець знову  закидає шматочок  паперу  з  логотипом  фірми.

— Маєш гарний  вигляд.

— Дякую, — сором’язливо потуплює погляд.

— Новий  костюм?

— Що? — знову  заливається червоною фарбою. —  Та ні, куплений  сто років  тому.

Я з розумінням  киваю та  витримую  затяжну паузу, насолоджуючись її  хвилюванням.  Ні,  вона  зовсім не вміє брехати.

— Етикетка, — спокійно  говорю і  повільно тягнусь   рукою за спину. Наче  ненароком  ковзаю  по плечі,  вдихаю  аромат її парфумів, ледь втримуюсь від  спонтанного бажання  доторкнутись  до  каштанового волосся,   знову зібраного у  високий  хвіст. —  Ти не відірвала етикетку.

Сміх заповнює крихітний  простір  між  нами.

— А, — протягує і  сама  тягнеться  рукою  до  доказу.  Якоїсь миті  наші  пальці  торкаються. Так і   завмираємо очі  в очі. 

У пам’яті  виринає картинка.  Я  нарешті  пригадую,   де бачив  дівчину.

Тоді  обставини виявились особливо   неприємними для  неї.

— Як тебе звати? — запитую. Зміна  мого виразу  обличчя    занадто помітна, тому  що  вона  вмить  насуплюється.

— Аля.

— Гарне ім’я.  

— А  ти Олександр.

Цікаво,   але ж ми не знайомились. Проте   я  людина  публічна,  щоб   не знати мого прізвища.

— Дуже приємно. Прогуляємось?

Мовчки  погоджується  та несміливо тягне  велосипед.  Я розслаблено вдихаю на  повні  груди, краєм  ока  поглядаючи  на  дівчину. За   три останніх роки  вона  змінилась. Із худорлявої, блідої дівчинки перетворилась у  красуню з апетитними формами,  сум в   глибоких очах зник, уступивши місце жазі до життя,  вона не така  перелякана, беззахисна,  невпевнена,  покинута.   Чому  моя  пам’ять  закарбувала   пересічний  образ?  Більш нещасної  людини я  не зустрічав.

 Сонячний літній   день і я  під  стінами  приватної  гінекологічної клініки, куди привіз  на консультацію   добру  знайому.  Ні, не для   аборту.  Я  допоміг людині, яка  в  подальшому   стала  для  мене  хорошим  другом. І зараз  такою є,   хоч якби я  не  сприймав  її сердечний  вибір.