РОЗДІЛ 11 "Мила. Домашня"

— Наодинці, — повторюю, закладаючи пасмо каштанового волосся за вушко, якого наче ненароком торкаюсь подушечками пальців.  Сіпається. Відчуваю, як  напружена, як нервує, як  ніяковіє в  моїй  присутності. Боїться. Мене  чи   себе?

Картина, яку  застав  годину тому у  палаті, незабутня.  Мушу визнати,  Алі  йде материнство, вона  створена, щоб няньчитись з  дітьми,  виховувати їх, жити їхнім життям. Шкода,  що доля  вирішила інакше.

Я так  розумію,  мрія  дівчини  —  «дитина з пробірки». Збирає  гроші на штучне запліднення  та готова   працювати навіть з жадібним Герасимовичем  з  бюро перекладів.  Я  можу  допомогти їй фінансово, і, навіть  запропонувати   контракт   на  нереально  високооплачуваних умовах, аби світла,  щаслива  мрія  нарешті  ожила.  У лікарню я  йшов  з  твердим наміром подякувати   за підтримку і  пропозицією укласти  трудовий  договір.

Але…

Але  всі  задуми полетіли  на другий  план,  коли вона, не шкодуючи себе,  вчила  ходити  Сергійка. Уважна,  турботлива,  розчервоніла, зі скуйовдженим волоссям і  радісним обличчям — такою  Алевтина  постає  перед очима,  варто  їх заплющити і  розслабитись.   До неї хочеться  торкнутись.  Нестримно  сильно стиснути пальчики, зазирнути у  сповнені  здивування  очі.  Очі  в  Алі  особливі. Вони справді як  дзеркало відбивають всі  спектри її емоцій.

Після  мого «наодинці» швиденько заривається носом  в  ковдру, що обгортає   хлопчика.

—  Важливі справи  ліпше вирішувати вдень.  Спробуймо завтра  обговорити   моє працевлаштування, — дівчина несміливо кидає слова. —  Ви втомились. І я  також. Від незвички, — нарешті чесно зізнається  та протяжно видихає.

— Тоді  просто  вечеря. Пообіцяй  не втекти.

— А ти велосипед не повертай, — пробує  жартувати. Так,  повозитись  з  дитиною їй довелось.

Я хмикаю у відповідь.

Маленька  подорож нарешті  закінчується. Водій  зупиняє під багатоповерхівкою, де я  змайстрував собі  печеру, яку  найближчим часом  доведеться  перевести зі статусу  «холостяцький   барліг» у  статус  «родинне гніздечко». Моя  квартира  знаходиться  на десятому  поверсі й  займає  більшу його частину. Я люблю простір. Тому  житло  обирав  в  унісон  бажанню, а  не  потребі. У темряві  вечора  будівля  світиться  панорамними вікнами,   надаючи  собі вигляду величної  вежі.

Аля  покірно йде, несучи  поперед себе  малого. Той  також несміливо  озирається і  міцніше  тулиться  до жіночих грудей. Шум кроків  кількох людей  не дозволяє розчути   слів, що Матросова наспівує на вушко  хлопцю. На щастя,  він  сидить спокійно та  не  вередує. Головне — дістатись помешкання. На кухні з вечерею для  юного джентльмена  очікує знайома йому  Анна  Петрівна.  У її присутності  почуватиметься  безпечніше.

У ліфт заходимо  втрьох. Охоронці  залишаються  на першому  поверсі,  адже під моїми дверима  виставлений  пост. У тісній  кабіні  зупиняємось   один навпроти одного. Яскраве світло  освітлює   втомлене обличчя дівчини,  яка вперто ховає  погляд.  Простір повниться  ароматом квітів. Чи то моя  пам'ять  малює її запах.  У цю мить Аля  по-особливому  рідна і  близька,  жінка, що знайшла  себе поруч з  дитиною.

Мовчки дістаємось  помешкання.

— Ласкаво прошу, — кажу,  пропускаючи  вперед.  — Почувайтесь як  вдома.

Алевтина  повільно переступає поріг,  бистренько  окидає  оченятами  інтер’єр і, ймовірно,   забуває дихати від побаченого.  Я  можу  гордитись  своїм  барлогом.  Ідеально. Як завжди.

Швидко позбувшись  верхнього одягу та  взуття,   допомагаю  звільнити хлопчика від ковдри.  І знову  дотик.  Руки в  дівчини  неймовірно холодні. У тоненькому   спортивному  костюмі вона  геть змерзла,  а  ще  хвилювання  показується в  тихому тремтінні  тіла.

— Проходьте в  останню кімнату прямо по коридору.  Алю, зараз принесу  тобі  кофту. Зігрієшся.

Не заперечує.

 У вказаній  спальні  я  тимчасово облаштував  дитячу. Перевіз ліжко,  комод малого,  а  ще придбав   м’яку  софу  для  няні. Аля  детально вивчає  все до найменших дрібниць. Сергійко    одразу веселішає, надибавши гору нових  іграшок.

— Ти   славно постарався, —  киває у  знак  згоди,  зупинившись на мені    світлими очима, у  котрих  читається   непідроблена  турбота   про маленького  джентльмена не гірше,  ніж  за власну   дитину.

— Дякую.   Сергію,   є  сюрприз для  тебе.  До нас  приїхала  Анна  Петрівна. Вона  дуже сумувала.

  У двері  тихо стукають.  На моє запрошення входить    покоївка. Жінка  одразу оцінює   мою гостю,  після чого звертається  до    малюка.

— Добрий  вечір, синочку, — тягнеться руками  до  нього, повністю проігнорувавши Матросову. —  ходи до мене.   Як ти виріс  за ці  дні!

Анна  Петрівна  виглядає  щирою, але  її поведінка стосовно  Алевтини    бентежить. Здається, жінка вгледіла у випадковій знайомій  конкурентку  на  серце хлопчика,  або  просто боїться опинитись  на вулиці  без хорошої роботи і  зарплатні. 

— У нас  все добре.  Лікарі,  на  щастя, виписали — і  ось ми вдома. Знайомтесь.  Аля — перекладач  з мого холдингу. Вона  люб’язно погодилась  посидіти  з  Сергієм.  А  це Анна  Петрівна, яка  жила  в  будинку  друга.  Відтепер   працюватиме в мене і виконуватиме всі  ті самі функції,  що й  раніше.    Сподіваюсь,  ви  подружитесь.