Законна дружина

РОЗДІЛ 12 "У твоїй присутності"

Заколисувати Сергійка  береться Анна  Петрівна  — неприємна і  надокучлива  тітка,  якій   до всього є діло. Особливо  до мене. Протягом вечора  відчуваю на собі  пекучі, допитливі  погляди, що намагаються  віднайти найменшу  похибку  у діях. 

Та  одна   мука  змінюється  іншою. Я  опиняюсь  сам  на сам  з  Гриньовим. Хоч  як відтягувала  спільну  вечерю, втекти не вдається. Чоловік  галантно  відставляє стілець, допомагаючи  присісти   за  стіл, де  стоїть чисте  столове наряддя. Якраз навпроти   нього.  Зухвала   покоївка  вирішує мене остаточно добити,  розставивши таким чином тарілки.   Ковтаю кім у  горлі  та підводжу  на  Олександра  очі. Він терпляче очікує, щоб  приступити до їжі  разом. Джентльмен…

— Смачного,  — несміливо  говорю, а в самої шматок   у рот не лізе. Їжа  здається  несмачною  та  одноманітною.

— Ти  занадто   переймаєшся, Алю. Розслабся. Я  хочу,  щоб у моїй  присутності  ти  почувалась вільно. Як з Сергійком.

Ну, зрівняв дорослого чоловіка і  десятимісячного малюка!

— Порівняння  не  доцільне. Він — дитина,  а  ви  — мій керівник, в  будинку  якого знаходжусь на  даний  час.  Змусити себе  не нервувати — справа  важка.

— Тоді  просто поїмо, а  потім  підемо в кабінет. Я  швиденько  складу контракт.

Знову  повертаємось  до початку.

— Я думала,  договори — справа  рук  юристів.

— Деякі  я  роблю сам.  У виняткових,  звісно, випадках, — і  нагороджує  мене таким  поглядом,   що забуваю дихати. Так,  мабуть, дивляться  на  дівчат, яких  безапеляційно бажають бачити в  ліжку. У своєму  ліжку.  А він  тільки  всміхається. Червона фарба   дістається  навіть кінчиків мого волосся.

Олександр повільно вправляється  з ножем  та  виделкою.  Анна  приготувала смачну, калорійну  вечерю у вигляді   печені з картоплі   та  курки. Пахне неймовірно,  а  на  смак —сама досконалість. Ох, не ївши протягом  дня, не слід  споживати  все й  безмежно!  З голодом   навіть зніяковіння  проходить.  

Я  повільно опускаю плечі й  розслаблено   розсідаюсь  на стільці.  Спати хочеться  неймовірно. Олександр  робить кілька ковтків вина і  також ледь помітно  відсуває тарілку.

Без крихти сорому  роздивляються   вродливе обличчя навпроти. Ідеальні контури, виліплені  великим  скульптором, притягують магнітом.  Якщо колись  мені скажуть,  що нескінченно  милуватись  можна   вогнем,  водою і  рештою стихій,  то я  з впевненістю  додам до цього списку профіль Гриньова.

— Розкажи про  себе, —  він несподівано пропонує,   порушивши зручну,  ненав’язливу тишу. — Що  любиш? Хто твої батьки? — і поспішає  додати: — Зазвичай, подібна  інформація в  резюме не  пишеться,  а я  не проти дізнатись  більше про кожного,  з  ким працюю.

Звичайна цікавість? Що в  цьому  скритого  і  небезпечного?  Я  маю  шанс  плавно  підійти  до гіркої правди, яка  власне нас зіштовхнула  сьогодні вранці.    Я  не знаю  японської і  готова   зізнатись.

— Школа, університет,   безмірна  любов  до  вивчення мов. Я живу  перекладами,  тому у вільний час   народні казки  оживають  англійською,  німецькою, французькою, — замовкаю,  бо він  питається  про рідних. Потрібно  розповідати. Набираю повні  легені  повітря. —   Батьки   загинули в  автокатастрофі. Я вже  на той  час  працювала і  мала    постійне  джерело доходу. Що таке самотність,   добре знаю.  Біль  за  рідними ніколи не згасає,  щоразу нагадуючи як потрібно цінувати моменти.

       Він  з  беземоційним обличчям  слухає  і  розгадати,  що на  думці, неможливо.  Мовчить в очікуванні  продовження. Додаю:

 — Також   у мене є  хороша  подруга і  неймовірна  мрія.  Заради  мрії я  труджусь,  не шкодуючи  зусиль.  

— Коштує чимало? — врешті-решт вставляє слово.

У буквальному  значенні відповідь очевидна. Киваю  у  знак  згоди.

— Я вірю, що вона  обов’язкові  збудиться.

— І я  вірю,  — чоловік дарує чарівну  усмішку.  —   І маю  змогу  пришвидшити її здійснення.

Насторожуюсь. У темних   очах читається  підступ,    натяг.

— Про що конкретно йдеться?

—  Ти не вірно трактуєш мою пропозицію, — злегка  подає подається  вперед. — Я  не шукаю утриманку…

Гнів  затуманює  розум, викликаючи  на двобій   негідника навпроти. Чи  хоч  раз я  змусила  його  бачити у мені  легкодоступну  дівку? Жодного!

Змірюю його холодним поглядом. Я  вражена, і  налякана водночас.

— Я  планую розширити штат,  — ліниво  починає,  простягнувши довгі  ноги.  Його чорне волосся  яскраво  контрастує  з білосніжними стінами за спиною. —  Та якщо справлятимешся  одна  за  кількох  перекладачів,  я  не вводитиму  зміни, а  лише  підійму  належним  чином  твою  зарплатню.

Ого! Шикарна  пропозиція,  на яку  хочеться  погодитись.  У мене  в  запасі  є вільний  час,  щоб попрацювати  додатково.

— Буду вдячна, — скромно відповідаю,  приховуючи   внутрішню  радість.

— Пройдемо   в  кабінет?

Я  ледь  тримаюсь,  аби не позіхнути чоловікові в обличчя. Невже  завтра  не  можна  про  це  поговорити? 

— Звісно, — кажу. Думка про японську відскакує  на другий  план. Я повинна,  повинна викрутитись. Заради маляти. — Тільки  приберу зі столу. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше