РОЗДІЛ 13 "Ранок"

Я  усміхаюсь  сонцю за вікном,  що величезним диском   нависає над містом. Червоне,  холодне,  по-осінньому  прекрасне. Навіть воно не здатне    перевершити собою феєричні  відчуття, які виникають у  пам’яті  варто  продерти очі.    Я повільно  накриваю  пальцями  губи.  Вони   ще зберігають присмак  її  вуст, їхню  солодку терпкуватість, ніжність і   м’якість.

Вчора,  не дочекавшись Алю,  вирушив  на пошуки  дівчини квадратними метрами  квартири.  І знайшов  її — сплячу красуню — поруч   похресника. Примостившись  на  софі,  вона  мирно дрімала,  нарешті  розслабилась   і  забула  про обов’язкову, поставлену  нею ж самою,  субординацію.  Як на мене,  біля малого повинна  була  ночувати Анна  Петрівна, яка  дивним чином накивала п’ятками.  Але  з нею  обов’язково  розберусь.  Я  не потерплю,  щоб  покоївка,  навіть  особливо   любляча стосовно хлопця , диктувала  свої правила   у моєму  будинку.       

Алевтина   за вчорашній  день добряче притомилась. Я  не  міг допустити,  аби вона ще й  ніч   возилась з Сергієм, і  не вигадав  нічого  скромнішого, як доправити  її  до своєї спальні,  залишивши   повноправною хазяйкою   ліжка.

Чесно, я  намагався її розбудити. Навіть  іменем  називав.  Та де там! Сама обвила  шию, пригорнулась… А я  підхопив  на руки   та  відніс   в  кімнату, де не втримався. Торкнувся  губами її…  Ніжно… Ледь чутно… Палко відгукнувшись, Аля  враз  прилинула, піддалась,  забажала ще…

Силою волі  змусив  себе дати спокій сонній дівчині.

А зараз  серце  б’ється   швидше. Очі  знову малюють картинку з  красивими губками…

У двері  тихесенько стукають. Я  повертаю голову та  у  вузенькій  щілині   натикаюсь  на  погляд  Матросової.    Крізь малий  отвір личка  не видно,  але   фантазія   бачить його   червоненьким, засоромленим. Таким, як  люблю.

З її  приходом прокидається  Сергій. Солодко  потягнувшись, відкриває   оченята, сканує присутніх та  дарує  беззубу, дитячу усмішку.

—Дя! — говорить,  простягаючи рученята. Дякувати  небу,   малюк  гарно спав, тож на ранок  виглядає бадьорим  та життєрадісним. Я  також виспався, хоч  мушу  зізнатись, моє ложе набагато зручніше.  

— Доброго  ранку, синочку!  Ходи до мене.  І ти,  Алю, заходь.

Увійшовши в  кімнату,  дівчина  ніяково опускає  очі. На обличчі  написане лише одне питання: яким чином я  опинилась   у  твої постелі? Сканую її  допитливим  поглядом і  відмічаю, що  дівчині  слід  нарешті потрапити у свою домівку.  Як мінімум,  переодягнутись.

— Добрий  ранок, — вітається   та  переймає на себе  увагу  крихітки.  — Як спав, чемпіоне? —  ніжно тягне  за  щічку.

— Ми   були чемними хлопчиками. Спали тихо, — відповідаю за  обох. Аля  усміхається.  Мила  ідилія, яка  запановує  у  просторі,  позбавляє  її сором’язливості.  Вона  примощується  на  край  софи.

—Я так відключилась,  що  не  зрозуміла, як  помінялась з  тобою місцями. Вчора  Анна Петрівна пішла  додому, от я вирішила   початувала  біля  Сергія. Охоронник  з мене нікудишній.

О, так  охоронник  можливо й ні, але цілунки твої  — нектар. Сконцентровуюсь на   злегка випнутих губках. Цікаво,  пам’ятає нічний  інцидент?

— Тобто,  не знаєш  як  дісталася  моєї спальні? — все-таки питаю про всяк  випадок.

Червоніє. Мило так…

— Ні,  вибач. До речі,  ми на роботу  запізнились.  Зараз швиденько   приготую їсти. Покоївка   прийде і  пригляне за  нашим   принцом.

«Нашим» звучить  по-особливому рідно й  торкається   самісінького серця.

— Керівники  затримуються, — поправляю. — Пропоную   увечері влаштувати невеличке  свято з нагоди  переїзду. З кульками і всім таким. Що скажете?

Несподівано  визріла  ідея  Алі до  вподоби, та  дівчина  вперто ігнорує власні   почуття,  ховаючись  за   встановленою  ширмою  субординації.

Мовчить. Вперто мовчить, хоч  в   очах,  якими любовно  дивиться  на Сергійка,  читається    протилежне.

— Погоджуйся,  — прошу. —  Посилимо  затишно, по-домашньому.

— Я подумаю.  У  мене  є  справи. Якщо справлюсь з ними,   то  складу компанію  за  чаюванням.  Поки  на  кухню.

Крутнувшись, дівчина  полишає  двох чоловіків  на  терпляче очікування смачного сніданку.   Телефон  на   комоді оживає  дзвінком,  а  екран   абонентським номером  Олі — мого секретаря.  З  думкою «Знову щось сталось»  підіймаю слухавку.  Голос  по той  бік  звучить рівно, як  завжди.

— Добрий  ранок,  пане Олександре.  Телефонував  представник  японської  компанії, настирливо просить  про зустріч.  Що скажете відповісти?

Задумуюсь.  Невже готові  зробити пропозицію на  доставлення   свого   товару?  

— Призначай  на  сьогодні. О  12  годині мене влаштує.

— А перекладач? Об’єктивно,  за   такий  короткий час я  навряд кого  знайду. 

— Не тривожся, Олю. У твоєму положенні це  шкідливо! Перекладач  зі мною,  тому  зовсім скоро будемо в офісі.

За  розмовою  не помічаю Алевтини,  що причаїлась  на  порозі.   Напевне, боїться  зайти й  завадити  домовленостям. Наші  погляди зустрічаються. Дівчина   проходить всередину  з геть блідим  обличчям. Складається   враження,  що побачила   примару,  а  не мене.